5 запитань щодо сепарації

Що таке сепарація?

Сепарація. Якщо просто перекласти це слово, це відділення. У психологічному аспекті під словом «сепарація» мається на увазі психологічне дорослішання, а процес сепарації відбувається протягом усього періоду дорослішання, починаючи з першого року життя і закінчуючи 18-19 роками, коли настає повноліття. Теоретично це абсолютно природний процес, який має бути завершений. Якщо він завершений, формується самодостатня особистість, яка може принести нашому світові велику користь, тому що вона має внутрішню впевненість і гармонію з цим світом. Якщо сепарація не відбувається, величезний відсоток свого життя людина витрачає на те, щоб перепрожити дитячі історії та завершити свої незавершені стосунки з батьками.

Як відокремитись, якщо батьки проти і не відпускають?

Цей процес передбачає роботу обох сторін, як дитини, так і батьків. Якщо батьки не відпускають, припустімо, якщо вони мають потребу утримати поруч із собою дитину, зазвичай за цим стоїть батьківська нездатність наповнити своє життя якимись своїми сенсами. І з появою дитини їхнє життя стає залежним від присутності цієї дитини. Коли дитина намагається вилетіти з гнізда, виникає ось цей «синдром порожнього гнізда», про який часто говорять психологи: батько або мати панікує і намагається утримувати поряд із собою дитину. Це ускладнює, безумовно, і розвиток дитини, тому що вона часто провалюється у відчуття сорому, провини за те, що вона покинула батьків, що вона повинна допомагати, що вона повинна відповідати, що вона повинна бути поруч, не має права на свою думку, на свої рішення, на власний вибір. Що робити такій дитині? Такій дитині треба починати встановлювати кордони зі своїми батьками, бо це питання кордонів. За великим рахунком, ти нічого не винен своїм батькам, як тільки ти стаєш дорослим. Хоч би як це жорстко звучало, проте це так. Якщо твої батьки все ще тебе потребують, вони фактично міняються з тобою місцями, і тоді вже дитина не ти, а твої батьки, а ти начебто стаєш батьком своїх батьків. По суті, йдеться про те, що твої батьки інфантили, твої батьки психологічно не дорослі люди, твої батьки намагаються за твій рахунок наповнити своє життя якомось сенсом. За великим рахунком, це їхня проблема: все, що ти можеш зробити, – говорити їм, що ти їх любиш, але в тебе є своє життя.

Як відокремити від себе дитину, якщо вона не хоче?

Як допомогти своїй дитині нарешті подорослішати? Насамперед, — усвідомити. Якщо ми говоримо про батьків, зрозуміти, де ти там помилився у взаємодії зі своєю дитиною, де ти її біля себе надмірно утримував або даремно їй потурав. У цьому треба бути усвідомленим і бути сміливим – і десь, можливо, навіть жорстоким. Проявити до своєї дитини твердішу позицію: «Моє життя — це моє життя, твоє — це твоє, зараз ми з тобою — дві дорослі людини, які мають своє призначення, свої сенси, свої цілі, тому я не зобов'язаний задовольняти твої потреби». Це може бути боляче, може бути жорстоко, іноді аж «з кров'ю». Але це необхідно зробити, тому що кожна вкладена у свою дитину копійка, коли вона уже доросла і в змозі заробляти сама, забезпечувати себе сама, починаючи з фізіологічних потреб, закінчуючи матеріальними та психологічними потребами, – кожна така вкладениа копійка відгукується 100 копійками, не заробленими цією дорослою дитиною. У неї тоді немає мотивації щось робити в цьому житті, бо навіщо, адже є тато з мамою, які можуть до старості мене утримувати, пестити-плекати та забезпечувати мої потреби та бажання.

Як зрозуміти, що відбулася сепарація?

Якщо стосунки у твоєму житті вибудовуються за принципом «я роблю те, що я хочу, що вважаю за потрібне, важливе, правильне, мені від цього комфортно і добре, я не відчуваю почуття провини по відношенню до когось» (це може бути тато і мама, а може бути твій партнер, на якого, якщо ти не сепарований, ти переносиш свої моделі сім'ї і теж щось від нього вимагаєш), якщо в тебе немає ілюзії, що тобі хтось повинен, і є чітке переконання, що за все відповідаю я, тільки собі я винен і взагалі я у себе насправді найголовніший, а після мене вже йде решта тат-мам, чоловіків тощо, — тоді ти відбувся, ти виріс і ти психологічно зріла особистість.

Як психотерапевт допомагає сепаруватись?

Найчастіше в психотерапію не приходять із проблемою сепарації, ніхто не приходить і не каже: «Чорт, як би мені сепаруватися від тата з мамою чи від своєї дитини?» Найчастіше приходять, знову ж таки, із почуттям дискомфорту, незручності, страхом, неможливістю встановлювати свої кордони, почуттям невпевненості, неадекватною самооцінкою... Тому сама робота із сепарацією є досить складною і найчастіше тривалою. Насамперед потрібно допомогти клієнту усвідомити, що йдеться про проблеми сепарації. Перевіряється це шляхом того, як людина вибудовує контакт, — з усіма, в тому числі й з мамою та татом, якщо вони живі (якщо не живі, до речі, все одно якийсь контакт із ними є, ми знаходимося в якомусь діалозі, тим складніше тут говорити про сепарацію). Але так само за принципом сепарації вибудовуються стосунки зі своїми партнерами, зі своїми дітьми. Тому це питання кордонів, це питання усвідомлення, що зі мною не так, чому мені погано, чому мені незатишно та некомфортно. Прояснюється момент того, що в тебе багато потреб, які не були задоволені у твоєму дитинстві, і це тягне за собою нюанси психологічного розвитку. Тоді, природно, йде робота над тим, щоб якось нагодувати, підтримати внутрішню дитину, яка колись була недогодована, незадоволена, і навчання клієнта тому, що насправді він може сам собі бути батьком і мамою, він може сам нагодувати і виростити свою внутрішню дитину. І коли це дорослішання з'являється, тоді вже можна говорити про те, як по-іншому вибудовувати контакт, як можна десь переривати цей контакт і якомога повніше взяти відповідальність за своє життя — і бути собі і татом, і мамою, і другом, і помічником, стати дорослою самодостатньою особистістю, відповідальною за те, чого ти в цьому житті хочеш досягнути.

Радимо також подивитися:

Криза батьківскої ролі

Чому підлітки йдуть з дому