Базова довіра до світу закладається у довербальний період, буквально протягом перших місяців і років життя. Уявлення про світ як надійне і безпечне місце або, навпаки, як про місце небезпеки й обману — основа того, як людина сприйматиме себе та оточуючих і як взаємодіятиме зі світом. Але як саме формується та зміцнюється ця базова довіра? Відповідають психотерапевти Тритфілд.
Відповідає психотерапевтка Надія Табакова
Як формується базовий рівень довіри до світу? Від чого залежить внутрішнє відчуття, що світ – досить безпечне місце, а люди не налаштовані вороже? Чому деякі легко йдуть на контакт і довіряють, а іншим дуже складно довіряти навіть близьким?
Коли ми вимовляємо слово «довіра», насамперед на думку спадають прості побутові приклади того, що означає «довіряти». Наприклад, довіряти банку означає покласти гроші на рахунок у цьому банку, довіряти людині часто розуміють як розповідати їй багато про себе, довіряти секрети... Зазвичай нам доволі складно уявити, чим це відрізняється від поняття «базової довіри» і який вигляд має та як відчувається світ людини з низьким рівнем базової довіри до світу.
Низький рівень базової довіри насамперед можна охарактеризувати високим рівнем тривоги і контролю. Така людина не просто не несе гроші в банк, вона ніколи не розслабляється всередині. Вона не просто не розповідає людям про себе, а не дозволяє собі ні на секунду подумати й відчути, що поруч із кимось можна видихнути, спокійно порадіти, не чекаючи підступу будь-якої миті. У її світі її власні дії настільки міцно прив'язані до подій, що відбуваються, що вона буквально вірить, що якщо вона не зробить щось спеціальне, то сонце сьогодні не зійде.
Базова довіра до світу формується в дитинстві, від 0 до 2 років. Зазвичай до 2 років, або навіть раніше, дитина формує остаточне розуміння того, чи можна світу довіряти, і цей процес завершується нормативною віковою кризою довіри. На що ж спирається такий малюк в ухваленні найважливішого рішення у своєму житті? Він спирається на якість стосунків зі світом, а його світ здебільшого складається з мами. Основна функція мами в житті немовляти — своєчасно задовольняти всі його потреби. Малюк не розуміє мовлення, слова «Я тебе кохаю» в його житті мало значать, а от якщо йому не дали поїсти вчасно, він відчуває нестерпний голод, а його внутрішніх ресурсів надто мало, щоб витримати ці муки. Те ж саме і з іншими потребами — в обіймах, теплі, захисті... Щоб довіряти мамі у здатності дбати про себе, малюк має отримувати сотні підтверджень на день у вигляді задоволення його потреб. Тут нам важливо згадати про те, що в цей час дитина ще зовсім не говорить і всі свої потреби висловлює через плач. Тобто мама має бути віртуозом у розпізнаванні різних видів плачу, тому що коли дитина голодна, а її замість годування гойдають і співають пісні, її фрустрація тільки посилюється. Що ж у результаті виходить — в ідеалі для формування довіри до світу дитині потрібна мама, яка більшу частину часу поруч із нею, досить чутлива до неї та розуміє, що їй зараз потрібно, і в неї є арсенал засобів для задоволення цих потреб.
У реальному житті так трапляється далеко не завжди. Мама може бути недостатньо уважною і чутливою до дитини, вона може бути в депресії. Наприклад, мама моєї бабусі померла, коли моїй мамі було два місяці. Легко уявити, в якому стані опинилася моя бабуся і як важко їй було залишатися повноцінно включеною в материнство. А іноді в справу втручається доля — мама потрапляє в лікарню раптово і взагалі пропадає з життя дитини на певний час. У такі моменти світ дитини стає ненадійним, «зраджує» її. Дитина приходить у відчай. Вона, звісно, виживає, хтось годує її і піклується про неї, але її тіло назавжди зберігає пам'ять про нестерпність страждання від втрати мами. Наш мозок влаштований так, що запам'ятовує всі епізоди страждання і намагається їм запобігти, це основа еволюції — захищатися від поганого. А як захиститися від болю, пов'язаного з втратою близьких? Не мати близьких, не розслаблятися, ні на кого не покладатися, нікому не довіряти. Ось із цією інформацією наш малюк входить у свою дорослість — світові довіряти боляче, краще відразу звикати до самотності. Тим самим він ніби закриває своє серце. При цьому це не скасовує комунікабельності, здатності веселитися і бути «душею компанії». Просто всередині завжди живе фон напруги, і коли хтось намагається наблизитися, він впирається в непробивну стіну. Найчастіше люди з низьким рівнем базової довіри за все життя кілька разів намагаються перевірити світ, раптом щось змінилося… Але ми пам'ятаємо, що травму завдано в ранньому дитинстві, і людина шукає того, хто візьме на себе всі батьківські функції — буде вгадувати її бажання і задовольняти їх миттєво. І природно на неї чекає каскад розчарувань, у дорослому житті так просто не буває. Кожна спроба відкрити серце веде до нового розчарування... Людина не помічає, що навколо неї зазвичай є кілька дуже надійних і вірних друзів, вона не покладається на них.
Усе перераховане вище стосується саме ранньої дитячої травми та травми прив'язаності.
Так буває, що людина травмується в більш дорослому віці. Наприклад, перший коханий жорстоко зраджує дівчину, і їй стає важко довіряти чоловікам. У разі якщо базова довіра до світу в неї була сформована, ми можемо домогтися відновлення довіри до чоловіків шляхом опрацювання її травми, переживання болю і відновлення розуміння, що боляче їй зробив тільки один із чоловіків, а не всі вони як вид... У випадку з порушеною базовою довірою це дуже і дуже складно, оскільки ми не пам'ятаємо свої довербальні травми, не можемо оплакати і допрожити їх, не можемо виділити маму як окрему особистість, оскільки в дитинстві вона є уособленням усього світу. Тут на допомогу приходить один із вірних інструментів — довгострокова регулярна терапія. Якщо ви знаєте про свої ранні травми, страждаєте від складнощів зі встановленням близьких стосунків, вам доведеться змиритися, що ліками від цього є стабільний контакт, а саме кілька років роботи з тим самим терапевтом, в той самий день і годину...
Вас може зацікавити: Оля Іванюк-Долженко. Що таке інтеріоризація? Кейс 42
Відповідає психотерапевтка Олена Статник
Що робити, якщо дуже складно довіряти іншим? Якщо внутрішній голос або уявний голос батьків увесь час підказує, що оточуючі покинуть, зрадять або обдурять, — і це заважає будувати стосунки, дружити або вести бізнес. Чи можна самостійно змінити цю частину свого світогляду?
Довіра є одним з фундаментальних аспектів міжособистісних відносин і успішної співпраці. Причини складнощів у довірі можуть бути різноманітними. Перш за все, попередній негативні досвід може залишити глибокий слід в серці і впливати на наше сприйняття світу. Якщо ми були зраджені, покинуті або обдурені в минулому, то невідворотно виникає певна обережність і підозрілість стосовно інших людей.
Також вплив на довіру мають культурні фактори, соціальне середовище, демонстрація недоброзичливості або жорсткості у поведінці інших.
Коли нам складно довіряти іншим, важливо визначити, які кроки можна зробити, щоб подолати цю перешкоду.
Одним з перших кроків є самопізнання і розуміння власних емоцій та переконань. Важливо визначити, які саме події чи досвід спричинили недовіру, і зрозуміти, чи є вони релевантними для поточної ситуації. Іноді наші переконання можуть бути перебільшеними або викривленими через негативний досвід минулого.
Другий важливий крок — відкритість до нового досвіду. Навіть якщо ви маєте попередній негативний досвід, важливо надати можливість новим людям і ситуаціям проявити себе. Дозвольте собі будувати поступову довіру на основі нових взаємодій, а не переносити стереотипи з минулого на всіх інших. Пам'ятайте, що кожна людина унікальна і має власну історію.
Якщо уявний голос ваших батьків увесь час підказує, що оточуючі зрадять або обдурять, варто навчитися помічати ці моменти і нагадувати собі, що ці всі пророцтва стосуються негативного досвіду наших рідних і можуть не мати жодного стосунку до теперішньої реальності та до вашого життя. Метою цих застережень від рідних частіше за все є бажання захистити нас від негараздів та проблем але воно, на жаль, стає причиною нерішучості та надмірної недовіри.
Крім того, корисно працювати над самооцінкою, вивчати свої позитивні якості, досягнення і успіхи. Варто нагадувати собі, що ви заслуговуєте на довіру і позитивні взаємини.
Крім особистісних стратегій, важливо створити позитивне оточення. Обговорюйте свої переживання з надійними друзями або родичами, які зможуть вас підтримати та допомогти подолати перешкоди. Дуже корисною буде участь у терапевтичній групі, де можна спостерігати інших людей в дії і побачити, що більшість людей є доброзичливими та надійними.
Варто також зосередитися на розвитку комунікативних навичок. Вміння слухати і висловлювати свої думки допоможуть вам збудувати глибокі й довірливі стосунки з іншими. Будьте відкритими до спілкування та готовими поділитися своїми почуттями з близькими.
Процес відновлення довіри може зайняти тривалий час і вимагати терпіння та самовідданості. Частину цього шляху можна пройти самостійно, але якщо питання довіри та ситуації негативного досвіду з минулого викликають інтенсивні переживання, розгубленість або тривогу — краще звернутися до психолога і отримати професійну підтримку. Пам'ятайте, що ви володієте контролем над своїм сприйняттям світу та інших людей, і ви можете вибрати шлях будування довіри та позитивних взаємин.
Вас може зацікавити: Олена Бранте. 5 запитань про довербальну травму
Відповідає психотерапевт Олександр Чигир
Як батькам навчити дитину довіряти світові і людям, але при цьому не бути надто наївною і не дати себе обдурити?
Довіра або недовіра — це такий стан, що формується залежно від особливостей нашої взаємодії із зовнішнім об'єктом або, ширше, зі світом. На формування нашого ставлення до світу можуть впливати: негативний досвід у минулому, пережиті травмуючі події, побоювання щодо повторення негативного досвіду, особливості настанов сімейної системи, специфіка сприйняття світу авторитетних для нас людей (особливо в ранні періоди розвитку), відчуття власної незахищеності, невпевненості, коливання самооцінки, брак досвіду в обходженні з власною вразливістю, в захисті своїх меж.
За часом свого формування в онтогенезі людини довіра є одним із найбільш ранніх психічних утворень. Формується в довербальний період розвитку. Тобто в час, коли ще не має мови, відповідно, не має і самоусвідомлення або рефлексії. А ставлення до світу як до безпечного чи небезпечного місця — вже є. Функціонування довіри можна порівняти з тим, як працює наше серце — ми не усвідомлюємо і не контролюємо його процес, але мало хто заперечить його основоположність для життя. Довіра до світу загалом — одна із основ психіки людини, що багато в чому впливає на те, яким чином протікає психічне життя в подальшому.
Тут треба зауважити, що насторожене ставлення до світу як таке є вродженою інстинктивною реакцією, або захисним механізмом. Очевидно, що без подібного “налаштування” в дикій природі наші предки не вижили б. Тому мова тут не про інстинктивну реакцію настороження на невідоме, а про особливості взаємодії зі світом як місцем для самовираження та актуалізації людини, середовищем, де вона задовольняє більшість власних психосоціальних потреб.
На самому початку довіра формується у стосунках із батьками. В той момент, коли дитя народжується і його або її кладуть на груди матері, дитина отримує можливість заспокоїтись, відчути тепло і биття серця матері, відчути себе з‘єднаним з кимось живим і більшим і поступово заспокоїтись після перенесеного стресу народження, який, до слова, вважається найбільшим в цілому житті людини. З'єднуючись в такий спосіб із матір'ю, дитина отримує зв'язок із чимось більшим, може відчути захист і повністю розслабитися, заснути. Так формується один із головних механізмів регуляції психіки людини — прихильність до батьків. Відчуття довіри нерозривно пов'язане із нею.
В радянські часи, коли ще не було розуміння важливості прихильності у формуванні людини, дитину одразу після народження забирали до кювезу, де за нею спостерігали. Якщо все добре — її давали матері за добу. Наслідки такого обриву для формування людини найдраматичніші, якими б буденними вони не здавались. Фактично, в нас виросли покоління людей з підірваною довірою до світу. Відповідно, зі сприйняттям його як місця не дружнього і небезпечного. З підвищеним рівнем тривоги, агресивної або паранойяльної реакції. «Світ — місце небезпечне, і треба зробити все для того, щоб від нього захиститись» — приблизно таке послання отримали ті немовлята. Весь той час, поки дитина відразу після народження знаходиться відділеною від матері, вона перебуває в стані занепокоєння, тілесного напруження, яке в подальшому може перерости в тривогу.
Звичайно, при належному дбайливому піклуванні матері про дитину такі ефекти згладжуються. При грудному вигодовуванні, наприклад, дитина має можливість встановити тісний і глибокий зв'язок із матір'ю і поступово зменшити ефект від «стресу своєї появи у цей світ». Якщо все добре, батьки піклуються про дитину, приділяють їй увагу, надають підтримку і необхідний захист, м'яко регулюють межі між ними. Все це дає можливість психіці розвиватись природним чином, генеруючи сили для подальшого розвитку.
В перший рік життя батьки допомагають немовляті сформувати відчуття базової безпеки. Тобто загального сприйняття світу як місця швидше доброго і привітного, такого, де якому дитині раді. Цей світ зустрічає людину із заохоченням, готовим підтримувати. Батьківські очі дивляться через світ на людину впродовж її життя. Саме тому настільки важливо, який супровід батьки надають впродовж цього року.
Ідилія, де батьки присвячують час дитині, мають гармонію у стосунках і достатньо зрілості для надання адекватної підтримки, можлива не завжди. В іншому випадку у дитини формується базова недовіра до світу. Тоді світ може сприйматися або як місце, де «людина людині вовк», де головне завдання — боротися за ресурс і своє місце під сонцем, або як місце, від якого краще триматись подалі, організувавши мінімально необхідні для виживання зв'язки із ним, або як поєднання першого і другого, що створює хитке і мозаїчне сприйняття світу.
Для швидкого самоскрінінгу, ви можете на секунду візуалізувати групу людей, які дивляться на вас, а ви на них. Затримайтеся у цій візуалізації. Що ви відчуваєте при цьому? Хочеться вам наблизитись до них чи зникнути? Ви уявили собі незнайомців чи близьких людей?
Власне, так можете доторкнутися до власного стосунку зі світом.
Як батькам навчити дитину довіряти світові і людям, але при цьому не бути надто наївною і не дати себе обдурити?
На мою думку, якимись формальними методами чи вправами дітей неможливо навчити такому глибинному переживанню світу і сприйняттю себе у ньому, як довіра чи недовіра. Як і в багатьох інших випадках, діти вчаться наслідуючи своїх батьків. І в цьому сенсі, вони дуже уважні учні. Тонкі дрібниці настрою, переживань або ставлення до життя у світі діти зчитують і забирають як власні «налаштування». Не можна сказати дитині «треба бути сміливим», при цьому самому відчуваючи соціальну тривогу. Не можна вимагати від дитини дотримуватись правил, при цьому самому постійно порушуючи, наприклад, ПДД. Тобто казати можна, звісно, але діти чітко зчитують неконгруентну поведінку батьків і засвоюють саме позавербальні її прояви, як найбільш достовірні. Дитина, будучи у міцному емоційному зв'язку із дорослим, чітко читає його стани і сигнали, засвоюючи і наслідуючи їх. Тому, щоб навчити її ефективно адаптуватися у світі, зберігаючи із ним добрі стосунки, необхідно надати їй відповідний приклад для наслідування.
Важливо розвивати у дитини емоційний інтелект. Перш за все, це досягається за допомогою міцного емоційного зв‘язку дитини з батьками. Довірлива, відкрита комунікація, уважність до переживань і думок дитини, демонстрація підтримки та супроводу. Усі ці речі допоможуть дитині відчути захищеність і безпеку, які є основою для здатності проявлятись у світі цілісно і самобутньо.
Добра орієнтація дитини у власних емоціях допоможе ефективно орієнтуватися у світі, оскільки однією із основних функцій емоцій людини є оцінка. Оцінка власного ставлення, своєї реакції щодо того, що відбувається довкола. Страх допомагає зорієнтуватися і швидко відреагувати на небезпеку, злість — захиститись або добути, відраза — не прийняти всередину чогось шкідливого або відторгнути його, сум дає можливість відпустити недосяжне, радість — наблизитись, а здивування — привнести у свій досвід щось нове. Усі ці реакції допомагають нам орієнтуватись у світі, в стосунках, керують і спрямовують. Якщо у дитини в достатній мірі «активовані» усі емоції, вона отримує можливість цілком ефективно орієнтуватись у світі без надмірної наївності, але і з належною довірою як до світу, так і до себе, спроможного в ньому творчо пристосуватись.
Важливо вчити дитину відчуттю власних меж, права на власний простір — як фізичний, так і ментальний. Разом з поясненням правил взаємодії з незнайомцями чи ситуацій, коли важливо звернутись по допомогу до батьків чи дорослих, важливо також демонструвати повагу до меж дитини у щоденному сімейному житті. Довіряти вправності дитини у відповідності із віковими можливостями — не виставляючи надскладних задач і не пригнічуючи її здатності гіперопікою. Діти з «проваленими» межами в стосунках з батьками легше піддаються негативному впливу оточуючого світу.
Далі важливо давати дитині приклади позитивної взаємодії зі світом. Розвивати добрі, довірчі стосунки з оточуючими. Підтримувати її автентичному виявленні себе і створювати можливість для спілкування з відкритими і емпатійними людьми. Такий досвід залишиться з дитиною і стане частиною її знання про світ.
В наш час інформаційного перенасичення важливо також навчити дитину критичному ставленню до світу — здоровому сумніву, сприйняттю того, що не завжди те, що вона бачить або чує, є однозначною правдою. Дитина повинна навчитись перевіряти інформацію, не соромитись ставити запитання, перевіряти достовірність того чи іншого твердження. Так дитина отримає можливість опиратися на себе у своєму ставленні до світу і самостійно проводити оцінку, варто чи ні довіряти в цьому конкретному випадку чи цій конкретній людині.
Це все допоможе їх відчути себе компетентною та спроможною. Відтак, такою, що може дозволити собі вільно і самобутньо проявлятися у світі.
Вас може зацікавити: Стосунки клієнта та психотерапевта. Рубрика: Психологи не дають порад
Відповідає психотерапевтка Лілія Скуйбіда
Як людям, у яких проблеми з базовою довірою, отримати користь від терапії? Що робити, якщо дуже складно відкритися і довіритися: здається, що терапевт покине, засудить або посміється? Що робить сам терапевт, щоб допомогти клієнту вибудувати довірливі стосунки в терапії?
Базова довіра – це фундамент особистості та основа психологічного благополуччя людини.
Вона включає два взаємопов’язані феномени — довіра до себе та довіра до світу. Цей базовий особистісний конструкт починає будуватися від дня народження людини та розвивається і змінюється протягом усього життя.
Здатність довіряти формується у перший рік життя на основі стосунків зі значущим дорослим (зазвичай мамою). Коли мама поруч, відгукується, розрізняє та задовольняє потреби дитини, грається та розмовляє з нею, дитина вчиться сприймати світ як затишний та безпечний. І навпаки, якщо дорослий недостатньо турбується про дитину, проявляє байдужість чи жорстокість, то у неї формується недовіра до світу — сприйняття його як холодного, ворожого і небезпечного. А як наслідок, відчуженість, настороженість, тривога, напруження, негативні очікування щодо людей та ситуацій взаємодії з ними.
Та формування довіри не обмежується лише дитинством. Воно триває протягом усього життя та змінюється внаслідок позитивного чи негативного досвіду взаємодії з іншими людьми.
Таким чином, довіра, з одного боку, є результатом взаємодії з людьми, а з іншого, сама є необхідною умовою людських стосунків, у процесі яких вона розвивається та впливає на всі інші аспекти цих стосунків.
За відсутності довіри складно створити близькі стосунки з іншими людьми. Так людина попадає в замкнене коло: що менше в неї друзів, близьких людей, то більше вона стає ізольованою, стосунки її стають бідними, і тим більшою стає недовіра до оточуючих.
Найкращий спосіб розірвати це замкнене коло — це ризикнути довіритись (для початку — в безпечному просторі, наприклад, психотерапевту).
Бо довіра — це не гарантія безпеки. Це, здебільшого, вибір. Це внутрішній стан готовності віддатися іншому, залежати від нього, віддати йому якийсь контроль. Це віра у власну здатність впоратися.
Як людям, у яких проблеми з базовою довірою, отримати користь від терапії?
Саме в терапії такі люди можуть отримати новий досвід — досвід побудови довірливих стосунків в безпечних умовах. Тому що недовіра — це результат минулих стосунків, і змінити це можна лише в стосунках. У цьому випадку — в терапевтичних стосунках, які створюються спеціалістом, щоб мати змогу відслідкувати та змінити динаміку внутрішніх процесів клієнта, яка проявляється у взаємодії з іншими людьми.
Тож, усвідомлюючи, що терапія — це саме те місце, де можна вирішити проблему базової довіри, варто ризикнути та спробувати. При цьому важливо врахувати декілька моментів.
Перше — це вибір терапевта. Обирайте за тими параметрами, які для вас дійсно важливі — чи то рекомендація, чи наявність освіти або сертифікації, чи профіль в соціальних мережах тощо. І пам'ятайте, що можливо, вам знадобиться декілька спроб, і це нормально.
І по-друге — не поспішайте. Давайте собі час на те, щоб придивитися до терапевта, прислухатися до себе, взяти паузу перед тим, як відповідати на питання чи щось казати. Саме сповільнення у процесі комунікації буде допомагати помічати та усвідомлювати те нове, що відбувається у цьому контакті з вами та між вами і терапевтом.
Що робити, якщо дуже складно відкритися і довіритися: здається, що терапевт покине, засудить або посміється?
Якщо ви наважилися прийти до психотерапевта — це значить, що перший важливий крок на шляху до побудови довірливих стосунків ви вже зробили. І цей факт не варто знецінювати. Навпаки, варто приділити цьому увагу і надати значення. Тому що люди з проблемою недовіри часто вважають себе або інших абсолютно не здатними до зближення або не вартими його. Тож важливо змінювати це упередження, помічаючи навіть невеликий позитивний досвід.
А далі варто легалізувати свої побоювання та негативні очікування. Тобто прямо сказати терапевту про те, чого ви боїтеся, про те, що не можете зараз щось розповісти, про те, що, можливо, не впевнені в тому, що терапія принесе вам користь і таке інше. Бо змінити можна лише те, що з'являється в контакті між людьми. Так ви отримаєте шанс помітити, що терапевт спокійно сприймає ваші слова, ваш стан, що попри це, може залишатися поруч з вами з увагою та інтересом і працювати з тим, що наразі доступно.
Що робить сам терапевт, щоб допомогти клієнту вибудувати довірливі стосунки в терапії?
Створити безпечний, комфортний простір та умови для формування довірливої атмосфери — це перша задача терапевта. Це означає, по-перше, встановити чіткі та зрозумілі межі і правила проведення зустрічі (день, час, тривалість, оплата, пропуски, запізнення та форс-мажори для обох сторін).
По-друге, пояснити організацію та суть процесу: що, як і для чого відбувається на сесіях (чим більше зрозумілого, тим менше відчуття небезпеки і більше можливості заспокоїтися, розслабитися і врешті-решт довіритися процесу і людині навпроти).
А далі терапевт уважно слухає, ставить питання, проявляє цікавість та інтерес до клієнта, увагу та повагу до його слів, почуттів, рішень та виборів. Завдяки цьому клієнт може відчути та зрозуміти, що його спокійно сприймають, підтримують, спілкуються прямо та щиро, що він є цінним та важливим для іншої людини.
І останнє та, мабуть, найголовніше. Терапевт довіряє собі, своїм відчуттям, сприйняттю, емоціям, бажанням, думкам, знанням. І спираючись на свій внутрішній світ, будує контакт з клієнтом, довіряючи тому, що і контакт, і терапія відбудуться в тому обсязі і тій якості, які можливі за даних умов.
