Психоонкологія. Кейс #16
Навіщо потрібна психоонкологія? Чому людям зі складними захворюваннями варто звертатися за підтримкою до психотерапевтів та психологів? Психоаналітик та медичний психолог Леся Лоріашвілі відповідає на ці запитання та розповідає про досвід роботи у сфері психоонкології.
Зіткнувшись із хворобою, яка смертельна, може виявитися смертельною або яка має дуже багато побічних ефектів після терапії; із якою дуже складно боротися, яка дуже обмежує можливості, — після хвороби, на жаль, люди часто вже не можуть працювати: у них інвалідність. І можливо, вони виглядають так, що ніхто і не скаже (зовні вже і волосся відросло після хіміотерапії, і руки-ноги на місці), але при цьому вони дезадаптовані в житті, тому що після цього вже неможливо жити так, як раніше. Коли лікування завершується, жити як раніше неможливо, а по-новому — я не знаю як.
Уже п'ять років я працюю з психоонкологією. Так сталося, що я прийшла працювати до приватної онкологічної клініки, спочатку до стаціонару. Вже потім я почала вести пацієнтів у ремісії у приватній практиці. Коли пацієнти з онкологією одужують, їм хочеться повернутися в життя, але часто виявляється, що хвороби вже немає, а повернутися до життя чи не складніше, ніж упоратися із хворобою. Це досить складна тема, мало хто з нею працює. Але я у неї потрапила, для мене це не виявилося занадто складним, і я почала вести групу пацієнтів у ремісії, потім пацієнти прийшли в індивідуальну терапію і затрималися. Останні 5 років я у цій темі.
У ремісії після онкологічних захворювань часто приходять із депресією, яка настала вже як наслідок. Поки людина лікується, вона зазвичай в активній фазі, вона бореться із хворобою, всі свої сили, ресурси докладає до боротьби. У середньому це зазвичай рік-два лікування: операції, хіміотерапія, буває радіотерапія. Коли людина закінчила лікування, усі психологічні ресурси закінчилися або майже закінчилися, і тут настає депресивна фаза, коли боротися вже не треба, родичі вже сприймають людину як здорову («Все, вилікувався, йди працюй, живи»), а людина не може. Бракує сил чи вже не може так, як раніше. І тут часто починається депресія — аж до того, що людина не хоче жити. Вона хотіла, поки лікувавалася, усі сили витрачала, щоби вижити. А коли вижила — жити раптом виявилося нема для чого.
Також радимо подивитися: Микола Мирошниченко. 5 запитань про психосоматику
Я б ще хотіла сказати про основні почуття, які виникають у пацієнтів з онкологічним діагнозом, це досить складні, одні з базових складних почуттів. Це сором та провина. Вони дуже поширені, особливо у країнах СНД. Провина, наприклад. Ми маємо такий соціальний елемент, деяке соціальне засудження, негласну ідею, що хвороба — це за гріхи. І якщо хвороба за гріхи, то, звісно, я у чомусь винен. І якщо я у чомусь винен, я така грішна людина, щось погане накоїла, — тепер це треба компенсувати довгими днями, роками зусиль. Часто це основний спосіб переживання хвороби та спосіб реакції на хворобу, боротьби з хворобою. Вина — це, звичайно, не найприємніше почуття, часто важке почуття. На цьому тлі навіть буває так, що люди відмовляються лікуватись. Бо якщо я такий винний, грішний, навіщо мені лікуватися, краще померти, — хоч би як моторошно це звучало. Вина дійсно може дезадаптувати в плані лікування, відбивати в людини бажання лікуватися і жити. Занурення у вину часто веде до депресії.
Сором виникає і з приводу зовнішнього, і з приводу внутрішнього. З приводу зовнішнього... Хімія часто призводить до облисіння, випадання волосся, зміни зовнішності в цілому: колір обличчя, кола під очима, виснаження, худорлявість. Зовнішність змінюється, і це змінює репрезентацію у суспільстві та відчуття себе у суспільстві. Особливо це складно для жінок. Для жінки це частина її самоідентифікації, ідентичності — втрата волосся жінкою часто переживається складніше, ніж чоловіком. Сором часто пов'язаний і з оперативним втручанням. Так чи інакше, оперативне втручання — це втручання у внутрішній світ людини. Тіло — найінтимніша моя зона. І втручання в моє тіло переживається як вторгнення, що може викликати сором, ніби я вже «порушений», я тепер «порушена», «порізана» людина. Наприклад, при раку шлунка чи кишківника часто ставлять не дуже приємний апарат — калостому. Тобто виводять частину кишечника зовні. Це буває тимчасово, потім рани гояться, зшивають. Буває на постійній основі. Звичайно, людина переживає це страшно. Частина її кишечника зовні — це викликає моторошний сором, аж до повної ізоляції. Я зустрічала пацієнтів, які самі звільнялися з роботи, хоча вони могли працювати, були досить молоді, — звільнялися, бо мали ці додаткові прилади і їм здавалося, що це видно, помітно. Хоча сучасні пристрої мінімалістичні і непомітні, неможливо сказати, що там під одягом щось є. Але для людини це виявлялося нестерпним.
Це нестерпне почуття сорому часто дезадаптує, відводить людину з нормального соціального життя. Соціальна ізоляція в результаті призводить до депресії.
Є ситуації, коли людина сама справляється. Зазвичай це залежить від хорошої підтримки сім'ї, від можливості, наприклад, перекваліфікуватися чи піти в іншу сферу або взагалі чимось себе зайняти, знову бути соціально активним, затребуваним та цікавим. Якщо у людини після хвороби це є, швидше за все, вона сама зможе пройти всі етапи. Але частіше в якийсь момент щось не складається — чи сім'я не розуміє, чи соціум не сприймає, з роботи, наприклад, або звільнили, або не хочуть брати, або людина сама відчуває, що не здатна робити те, що раніше, до хвороби, робила з легкістю. Тут вмикається складне сприйняття себе: я вже не здатний на те, на що був здатнийтраніше, і я не можу себе таким прийняти. Складно прийти до того, що такий, як зараз (можливо, із трохи меншими здібностями, можливостями, меншою кількістю сил), — я теж працездатний, я багато що можу.
Інший вихід — часто пацієнти таки йдуть до лікарів-психіатрів за фармакологічним лікуванням, і це гарний варіант, тому що клінічна депресія небезпечна: вона небезпечна передусім суїцидальними думками. Серед пацієнтів онкологічного діагнозу 30% мають схильність до депресії з суїцидальними тенденціями. І набагато краще приймати антидепресанти і знову захотіти жити, аніж пройти таке складне лікування і після цього не хотіти жити і не мати можливості повернутися до нормального життя.
Психотерапія працює або як доповнення, або як окремий механізм. Часто люди відмовляються від антидепресантів: бояться таблеток взагалі, бояться, що це змінить їхню психіку, бояться, що якщо прийматимуть якісь фармпрепарати, це ніби зробить їх психічно хворими... Це соціально неприємний компонент, люди часто відмовляються від антидепресантів на користь терапії. Але це й хороша можливість: психотерапія може бути доповненням до фармлікування, а може стати можливістю не приймати фармтерапію, але впоратися з депресією.
