Ми приблизно розуміємо, що таке залежність від алкоголю. Але що значить залежність від іншої людини? Це питання складніше. Про залежність у стосунках і залежну поведінку розповідає психотерапевтка Оля Іванюк-Долженко в рубриці «Інтерв'ю».
Є плутанина в термінах: залежність, співзалежність, протизалежність — що це означає, чому їх усі плутають, як відрізняти?
Так, ці терміни існують. Залежність — це поведінкові дисфункційні прояви, переважно набуті, які проявляються в гострій потребі повторювати цикл задоволення, коли складно не робити конкретних дій, та певній втечі від реальності. Зазвичай, вони трапляються внаслідок психологічних травм прив'язаності періоду дитячого розвитку. Це форми поведінки, які втілюються та реалізуються протягом тривалого часу. У стресі потреба у прив'язаності особливо зростає, і у нас залишається звичка на них опиратися, хоча насправді це вже не потрібно.
В емоційній залежності є складова взаємин. Колись співзалежними вважали людей, які були близькими до залежних осіб. Наприклад, якщо чоловік був алкоголіком, то дружину автоматично називали співзалежною. Бо так чи інакше вона знаходиться у цій системі.
Тепер співзалежність — це про стосунки, про емоційне наповнення. Коли у взаєминах з іншим я отримую тепло, близькість, намагаюся втримати цю стабільність. Це стає для мене єдиним джерелом, а я, відповідно, — залежною від прийняття іншого: «Я не можу обійтися без чогось і йду до когось насититись цим». У співзалежних стосунках людина пробує отримати те, що колись недоотримала, але дуже ціпко тримаючи об'єкт, часом «до останнього подиху». Тому вона «залипає» в цих взаєминах і обирає такий формат догодовування себе. Тільки от парадокс і вся печаль полягає в тому, що тут неможливо насититись.
Характерні риси залежностей — відчуття несвободи, коли людина не може себе свідомо контролювати та регулювати поведінку вольовою сферою. «Мене наче тягне». Описують це як доволі слабку саморегуляцію, низьку самооцінку, коли ніби вимикається свідомість і людина нічого не може з собою вдіяти. У таких людей дуже слабий контакт із собою, вони часто не розуміють і не можуть пояснити, що з ними відбувається. Немає диференціації своїх переживань і себе загалом. Частіше так трапляється, бо в дитинстві цієї диференціації їм не дали батьки.
Коли описують залежність, завжди виникає питання розмитих кордонів. Наприклад, в ігроманії людина втрачає себе у тому захваті, який їй дає гра, це така своєрідна втеча від сірості та нестерпності життя. Крім того, через викид гормонів ми постійно хочемо ще, потребуючи цього вже на фізіологічному рівні. Чим більше отримуємо, тим меншою стає наша чутливість до цього, ми хочемо ще, частіше і більше. Відбувається втрата себе, виникають сильні бажання та потреба повторювати кураж. Це може витісняти всі інші сфери життя.
Зауважу, що такі залежності — це завжди про зміни на гормональному рівні, переважно дофамінові (мова не про наркотичні). Саме тому буває так важко зістрибнути з гачка. Але можливо.
Як і коли формується залежна поведінка і схильність потрапляти в залежні стосунки?
Насправді стан залежності для нас — абсолютно природний. Дитина вже при народженні знаходиться у залежності. Новонароджені базово залежать від найближчих дорослих, адже поки що вони можуть лише подавати голос, плакати. Ця стадія, десь до 9 місяців, є природною і необхідною. Так само відбувається, коли ми починаємо з кимось зустрічатися. У нас виникає таке собі «залипання» одне на одному. Не можемо ні про що думати, «читаємо» думки. Одним словом, суцільне злиття, яке потрібне, аби люди сходились на певному етапі, а потім змогли відділитися і бути поруч, незважаючи на відмінності, а не ставати чимось єдиним, злитим.
Наступний етап — контрзалежність. У дитини це проявляється, коли вона починає відділятися від думки батьків, «Я сам/а», «Я хочу/Не хочу». І так само відбувається у стосунках: «Ні, а я не хочу сьогодні дивитися цей фільм». Тоді ми потроху віднаходимо власні кордони. Буває, у стосунках вирішують, наприклад, один день проводити окремо, кожен зі своїми друзями, або будь-який інший формат. Це потрібно, щоб відчути свою цілісність і потім хотіти прийти та зблизитися знову.
Хочу наголосити, що у формуванні залежності дуже велику роль відіграють базові довірливі дорослі, батьки, і те, як вони реагують і яку підтримку дають на стадії залежності та співзалежності. Наприклад, якщо в дитинстві світ чув мене лише тоді, коли я плакала, так само я буду добиватися любові та уваги інших у дорослому житті. Часто такі люди дуже залежать від думки інших, зовсім не маючи своїх кордонів та власної позиції. А от, наприклад, контрзалежні особистості настільки сильно охороняють свої кордони, що постійно відчувають небезпеку від зближення.
У співзалежних людей рівень тривоги росте, коли об'єкт віддаляється (не бачитесь два дні). Коли потреба прив'язаності особливо гостра, будь-яка спроба встановити відстань — це ризик втрати. Можливо, ви спостерігали, як, наприклад, за допомогою 10 дзвінків за один вечір людина може намагатися втримати контакт зі своїм партнером.
А от у контрзалежних — навпаки: рівень напруги росте, коли до них хтось наближається. Для них це потенційна наруга над їхніми кордонами. Переважно ці люди могли мати у своєму житті насилля, необов'язково фізичне, це могло бути й психологічне насилля, якесь руйнівне вторгнення в їхньому досвіді. Коли вони намагалися відстоювати своє «я», а на них тисли. Зараз вони будують високий паркан, уникаючи близькості. Будь-яке зближення для них — небезпека і привід для протесту. Їм справді дуже страшно. Наприклад, коли у людини є багато сексуальних зв'язків, але із жодним партнером вона не зближається ніяк, окрім як фізично. Для неї зближення — нестерпне почуття. У таких людей є певне викривлення сприйняття: вони не пускають у внутрішній світ, але легко пускають у тілесний. Що найцікавіше, такі полярності часом сходяться в одній точці, і виходить дивний танок: один наздоганяє, інший від нього тікає, і так — по колу.
Третя стадія — незалежність. Коли я не борюсь за свою територію, а вже відчуваю, що вона захищена. Наприклад, це відбувається, коли в парі ви вже визначилися: «Моя любов проявляється так, а твоя — так», «П'ятниця — мій день з друзями/для спорту/ для хобі, середа — твій», «Зі мною можна так і ось так, а ось це мене ображає» тощо. Це значить, що партнери вже розділили власні кордони та знайшли щось спільне. На цю сходинку стосунків не так легко залізти. Це дуже ресурсний етап, який підводить до наступного, де ми відчуваємо себе найбільш зрілими.
Я маю на увазі взаємозалежність. Цей етап потребує усвідомленого проживання попередніх стадій та взагалі усвідомленого життя: «Що я зараз роблю та чому?». Різні люди досягають цього стану у різному віці. Хтось готовий над собою працювати, а хтось хоче лише отримувати.
Взаємозалежна стадія — це коли людина навчається комунікувати, поважати, домовлятися, помічати. Коли взаємодія з іншим відбувається на рівні «дорослий-дорослий», з повагою, визнанням цінності, коли є можливість прямо пред'являтись. Наприклад, коли дитина, підліток, знає, що вона має право на власну думку, на помилку. І тоді вона не муситиме тікати від реальності в ігри чи в інші залежності, уникаючи контакту і спроби вплинути на ситуацію. Вона може напряму легалізовувати те, що це їй до вподоби, а це ні. І вона шукає способи це вирішити.
Як зрозуміти, що людина залежна?
Я схильна не поспішати з висновками. Це може поступово виявитися у процесі розмови. Наприклад, навіть із малознайомими людьми залежність помітно через те, як людина себе сприймає, розуміє, чи може виокремити, в якому вона стані. Залежні люди не мають можливості побачити варіанти, їм важко диференціювати себе (швидше за все, цього емоційного компонента було мало від мами), свої почуття і що з ними.
Залежна особистість може вважати іншого центром свого всесвіту. Такі люди, зазвичай, переповнені почуттями злості, сорому і вини. Їм часто соромно у чомусь зізнатись, бо, скоріше за все, їх знецінювали в дитинстві.
Скажімо, коли дитина падає та забивається, батьки часто кажуть: «Що тут такого, мине». Така фіксація дає відчуття, що почуття людини неважливі й нецінні. Насправді дитині просто треба почути: «Так, дійсно, це боляче». І коли її прийняли, почули, через кілька хвилин все минає. Тоді ситуацію можна відпустити та не фіксуватися на ній. Якщо так не трапляється, людина потім щоразу намагається знайти підтримку, схвалення, прийняття, увагу та визнання. І саме це стає потенційною точкою залежності.
Як з цим працює психотерапія?
Спочатку терапевт створює безпечну територію, вибудовує якісний контакт з клієнтом. Дуже поступово, маленькими кроками.
Оскільки залежна структура особистості не може сама себе регулювати, то дуже важливо в терапії пам'ятати про власні кордони. Тримати в пам'яті, що людина сама себе регулювати не може. Тому ми спостерігаємо, аби вона не впала в чергову залежність, цього разу від терапевта. Відчуття, маркування та легалізація кордонів терапевта тут дуже важливі. Це ще й означатиме відбудовування кордонів самого клієнта: там, де клієнт зустрічатиметься з кордонами терапевта, він, можливо, бачитиме власні.
У терапії ми допомагаємо людині розвивати свій поняттєвий апарат чуттєвості, ростити себе та усвідомлювати, мабуть, навіть і дорослішати. Адже вона може губитися у тому, що з нею відбувається. Наприклад, коли клієнт не розуміє, як так сталось, що раптом він перестає відчувати себе і з'їдає пів холодильника. Я часто питаю у клієнтів, як ще вони могли би полюбити та підтримати себе. Наприклад, не з'їсти тортик вночі, а лягти спати раніше, яку потребу «заїдають», яку потребу обслуговує ця залежність. Такі меседжі можливі, коли клієнт готовий вже працювати з таким своїм матеріалом, усвідомлювати, помічати себе. Адже це вимагає ресурсів та сміливості.
Дуже важливо підтримати клієнта у поверненні собі можливості керувати власними виборами. Коли він не просто не здатен відійти від поганих стосунків, а свідомо хоче спробувати, хоча розуміє, що його не все влаштовує. У терапії ми допомагаємо повернути клієнтам усвідомлення своїх дій та відповідальність за них, підкріпити автономію, повертаючи собі опори та ресурси.
Кожна людина та її картина світу — унікальні. Тому одна терапія не буде схожа на іншу. Щоразу — це уніальная мандрівка і неповторний контакт між клієнтом та терапевтом.
