Ми писали про шок і гострий стрес перших тижнів війни, про виснаження й емоційну втому, а також про проблеми вимушеної еміграції. Зараз ми хочемо з'ясувати, які психологічні стани переживали українці на 8–10 місяцях війни.
Ми запитали психотерапевток Тритфілд, яка тема або теми є центральними у їхній практиці у цей період? Із якими запитами і станами приходять клієнти та в який спосіб йде психотерапевтична робота із цими станами?
Відповідає психотерапевтка Марія Макуха
На перших етапах війни серед моїх клієнтів та знайомих була помітна підвищена мобілізованість, згуртованість, готовність швидко ухвалювати непрості рішення, діяти як команда, навіть якщо стосунки на момент війни були у стані кризи або підходили до логічного завершення.
Пам'ятаєте мем про те, що у той час, як у росії жінки зливають військоматам дані своїх колишніх, то в Україні дві колишні скидаються своєму «екс» на теплак, бронік і разом допомагають його дружині з дітьми виїхати у безпечне місце? Підтверджую, мем дуже життєвий.
Запитів про стосунки звучало доволі мало. Психічні ресурси йшли на опанування стресу, постійний моніторинг новин, вирішення суто практичних задач щодо виживання та безпеки для себе та близьких, на те, щоб робити будь-що, аби дати раду власній тривозі та безсиллю та відчути хоч якийсь контроль над ситуацією: донатити, волонтерити, збирати кошти на потреби ближніх та дальніх. Будь-які більш-менш задовільні стосунки сприймалися як рятівне коло, за яке можна учепитися, аби якось пережити шторм. І в цьому сенсі, піддавати сумнівам чи аналізу те, що хоч якось працює, було не на часі.
Коли від початку війни минуло 9 місяців, майбутнє не стало значно більш визначеним, планувати майбутнє не стало легше. Проте перші хвилі виснаження вдалося пережити, більш-менш віднайти рівновагу. Прийшло прийняття того, що спринт у «два-три тижні» — це вже тривалий марафон із доволі розмитим горизонтом. І ми вже навчилися жити у такому режимі, опановуючи хронічний стрес, сформували певний ритм повсякденних справ, що підтримує хитку віру в завтрашній день (навіть за наявності непохитної віри у перемогу).
За 9 місяців можна багато чого у собі виносити: усвідомити, як я хочу жити далі і як точно не хочу, викристалізувати нову життєву філософію, сформулювати вимоги та претензії до партнера, а отже, з’явилися нові запити на терапію, зокрема — парну.
Серед популярних сюжетів, які клієнти приносять останнім часом у терапію, я можу наразі виділити такі:
«Ще один шанс»
Буває так, що напередодні війни все вказувало на те, що стосунки вичерпали себе. При цьому раптова загрозлива ситуація підштовхнула партнерів об’єднати зусилля, аби врятуватися з небезпечної ситуації або допомогти іншим, пройшовши разом низку випробувань. На хвилі адреналіну згаслі почуття спалахнули новими барвами. Нерідко так трапляється через регрес, відкочування на фоні стресу на більш ранній етап розвитку, коли особисті кордони пливуть і ми готові повністю розчинитися в іншому. Через певний час після цього настає «похмілля» від зустрічі з «тими самими граблями». На мою думку, це одна з причин високої статистики розривів стосунків під час війни. Отже, у цей період у терапії актуалізується запит на роботу з емоційною залежністю, усвідомленням власних кордонів та потреб для здійснення більш зрілих виборів.
«Паралельні світи»
Частина українських жінок виїхали за кордон і вже доволі тривалий час підтримують стосунки на відстані, паралельно проходячи процеси адаптації у іншій країні. При цьому відчуття щоденної небезпеки відходить на задній план, з’являється більше вільного часу, аби прокручувати у пам’яті певні спогади, сімейні ситуації. Такі спогади можуть викликати ніжність і тепло, підсвічувати позитивні сторони партнера. Або ж на поверхню свідомості можуть підступати давні образи, особливо якщо партнер довго не виходить на зв’язок. Емоційний маятник може розхитуватися від ідеалізації партнера до повного знецінення і зневіри щодо перспектив стосунків. Ситуацію ускладнює те, що немає можливості проговорювати свої переживання з партнером по мірі їх виникнення, що може вести до накопичення непростих емоцій та їх виплеску у будь-якій зручний, але не завжди доречний момент. Партнер у цей час живе у зовсім іншій дійсності і переймається іншими насущними питаннями, такими як блекаути, повітряні тривоги та фінансова нестабільність. Спілкування відбувається з різних точок реальності і зустрічі не відбувається, натомість партнери можуть відчувати тотальний «дисконект»: він/вона мене не чує і не розуміє.
Парна терапія допомагає тут почути одне одного, поділитися своїм болем з партнером, не атакуючи його/її при цьому, розгледіти ту частину спільної реальності, що тимчасово опинилася у сліпій зоні.
«Діловий підхід»
В умовах невизначеності виникає спокуса намагатися взяти під контроль все, що знаходиться у зоні досяжності (зокрема й партнера). Швидко і остаточно «повирішувати» усе, що можна і не можна, на фоні тривоги щось упустити (fear of missing out). Комунікація тут зводиться до того, щоб видати інструкцію до дій і злитися, що результат не такий або не дуже швидко відбувається. Як наслідок цього — докори, конфлікти, «ти не помічаєш, що я роблю», «ти не переймаєшся тим, що для мене важливо» тощо. Коли є тривога і почуття провини — зростає тиск всередині, який хочеться на когось вимістити, натиснути на того, хто ближче. Так у родині, що переїхала з окупованих територій, може виникати емоційна напруга через те, що чоловік вимагає від усіх членів родини одразу й безповоротно перейти на українську, а для дружини та дітей це сприймається як неперервний тиск, а ситуація порушення безпеки і неперервна критика не сприяють вирішенню когнітивних задач і опануванню нових навичок.
Дівчина постійно докоряє своєму хлопцеві через те, що він не дотримується її завищених стандартів порядку в домі. Чіткий, передбачуваний порядок для неї — це те, що дає відчуття безпеки і стабільності. Він же хоче вдома почуватися вільно і розслаблено. Неперервна низка побутових чвар отруює загалом добрі, близькі стосунки. Спілкування стає напруженим, функціональним, з’являється брак такого необхідного емоційного тепла, рівень кортизолу (гормону стресу) злітає до небес, а окситоцину (гормону ніжності, близькості, що є антидотом кортизолу) — падає нижче плінтуса.
Тут важливо допомогти «контролеру» усвідомити власні переживання: тривогу, почуття провини, нав’язливе бажання швидко навести в усьому лад — чи то у країні, чи то у домі. Що його/її дії ніяк не пов’язані з досягненням потреб, що стоять за ними. Як сильно не муштруй свою дружину — це не допоможе швидше вигнати окупантів з рідного міста й повернути зруйнований дім, а ось зробити сімейне життя геть нестерпним — цілком може.
«Рукавичка»
Переселення в інше місто або країну нерідко пов’язане з погіршенням звичних побутових умов та необхідністю більш щільного проживання з іншими родичами.
Цей сюжет зачіпає також тих клієнтів, які вже не перший рік живуть в інших країнах. Багато надали прихисток своїм родичам, найчастіше батькам. Це, природним чином, виливається у низку побутових конфліктів. Окремої уваги заслуговує тема взаємин дорослих жінок зі своїми мамами, з якими їм після тривалого проміжку часу знову доводиться жити під одним дахом. Дуже тригерною є тема розбіжностей підходів до виховання дітей та маніпуляції почуттям провини та сорому. На цьому фоні у дорослих піднімаються в пам’яті численні травматичні історії з дитинства, аж до появи фізичних симптомів та депресивних станів.
Тут стає у нагоді знання методів роботи з травмою та закономірностей співзалежних стосунків. Зокрема фокус роботи може бути на прийнятті та опануванні агресивних почуттів та спрямуванні їх на пошук конструктивних форм побудови власних кордонів.
Звісно, перелік тем роботи може бути значно ширшим. Але тут я описала найбільш типові, з якими доводиться працювати в останні місяці.
Вас може зацікавити: Оксана Істоміна Гербер. Психологічна криза. Що важливо знати та як себе підтримати
Відповідає психотерапевтка Ганна Собчак
Запити клієнтів останнім часом дуже змінилися. Якщо раніше я працювала більше з такими запитами, як співзалежні або деструктивні відносини, розлучення, самооцінка, цілі та інші питання «мирного» та «здорового» часу, то наразі я об’єднала би усі запити так — «Стани на межі люті та безсилля».
Клієнти переживають великий стрес, дистрес, тривожність за теперішнє, майбутнє, за дітей, за знайомих, за країну, за хлопців на фронті… Тривожність охоплює усі сфери життя. Під руку із нею йде люта ненависть, злість та огида до ворога. Це спонукає до тваринної реакції — бігти, бити, спасати та спасатись, допомагати, підтримувати — робити хоч би що. Весь цей коктейль емоцій, дій або відсутності дій, який неможливо охопити звичайній людині, до усього народжує ще й безсилля… Бо ми дійсно не можемо охопити все, що хотіли б. Не можемо допомогти всім, кому це потрібно, не можемо підтримати всіх, хто потребує, ми не можемо… І це важливо зрозуміти. І коли безсилля стає нестерпним, люди починають шукати допомоги у нас, психологів.
Частіше клієнти стали звертатися із запитом про панічні атаки. Багато хто вперше у житті стикнувся з цим симптомом, і це лякає людей. Постійно проводжу психоедукаційні сесії, де пояснюю клієнтам про механізми травми, кризових станів, ПТСР, пояснюю, як працює мозок, як реагує на стреси, небезпеку. Навчаю простим методам самодопомоги, вправам на заземлення та стабілізаційним діям.
Потроху нам, психологам, вдається нормалізувати стани людей. Так, ще далеко до спокійного, звичного життя, але на рівні рутинного існування, короткострокового планування та простих питань, все ж таки клієнти намагаються призвичаїтися до того, що мають.
Також не мали психологи такої кількості запитів стосовно горювання по втраті. Це дуже важка тема, і не кожний спеціаліст із нею впорається. Втратою пронизане усе наше теперішнє — втрата близьких, втрата житла, втрата бізнесу, втрата надій та майбутнього, втрата сенсів та опор, втрата ідентичності. Ми маємо разом пройти це.
Дійсно, ми не мали стільки вузьких спеціалістів, які мають досвід роботи з тими запитами, що з’явилися під час війни, нам було дуже важко. Але, дякувати іноземним колегам, які надали багато безкоштовних навчань, після 9 місяців війни професійна спільнота поповнилася професіоналами як у воєнній психології, так і у кризовій. Тому наразі ми готові допомагати, підтримувати, «оживляти» нашу націю, бо їй так багато ще треба буде зробити.
Відповідає психотерапевтка Ганна Зотова-Голуб
Дев'ять місяців ми живемо, боремося, пристосовуємося і, незважаючи ні на що, намагаємося зберігати якість життя, наскільки це можливо. Це ситуація тотальної кризи, як у тому, що пов'язано безпосередньо з воєнними діями, так і в звичайних справах. Довоєнні способи не працюють практично в жодній сфері. Це величезні навантаження на психіку, і, звісно, це відбивається на процесах і темах у кабінеті психотерапевта. Розглядаючи зараз свою практику, я помічаю, що мої клієнти проживають війну за добре всім відомими етапами проживання втрати. Про всяк випадок, нагадаю: шок, заперечення, торг (лють/безсилля), депресія, прийняття.
Відразу хочу обмовитися, що все дуже індивідуально, і що далі від вихідної події, то більше відмінностей у способах справлятися, дедалі більше проступають профілі самих людей, які це проживають, але, тим не менш, загальна тенденція для мене помітна.
На мій погляд, 24 лютого всі ми одномоментно і безповоротно втратили найважливіше і головне. Я спеціально не називаю ЦЕ одним словом, тому що кожна людина назве своє. Для когось це була безпека, для когось — свобода, для когось — зв'язок із близькими людьми або самі ці люди. Варіантів може бути безліч. Очевидно одне — попередня картина світу перестала працювати.
І ось із цієї втрати почалися етапи її проживання, зі своєю швидкістю і за різних умов об'єктивної реальності, з тими чи іншими особливостями, але факт залишається фактом — динаміка є, і це добре.
Хочу зауважити також, що рух цей не лінійний, він іде накатами/відкатами, іноді по кілька разів повертаючись на одне й те саме місце, іноді надовго йдучи вбік, а часто й завмираючи в одній точці.
Складно судити про процес, поки він не завершений, так ми ще не жили, у нас немає жодних готових схем і способів. Все, що залишається, це робити крок і прислухатися прямо «в режимі онлайн». Ні підготуватися, ні прорахувати в більшості випадків не вдається. І ця ситуація, звісно, викликає багато різних почуттів, за якими я, власне, і можу судити про процеси, що відбуваються з моїми клієнтами.
На сьогоднішній день я спостерігаю перехід з фази торгу в фазу депресії. На мій погляд, цьому сприяє і дефіцит сил, ресурсів, ідей і всього того, що допомагало нам вижити на початку. І завдання побутового виживання, яке реально ускладнюється. І той факт, що ми адаптуємося, а отже, рівень гормонів стресу знижується і вся система переходить у режим збереження і накопичення розтрачених запасів.
Дедалі частіше в терапії лунають теми апатії, відсутності бажань, безнадійності та втоми від життя. Вони нормальні для цього періоду, який йде в своєму темпі й обов'язково вичерпає себе.
Мені хочеться розповісти про обтяжливі фактори. Процес сильно ускладнюється і буксує, коли до перерахованого вище додається сором і/або провина за те, що людина це відчуває. Коли люди починають порівнювати себе з тими, кому зараз реально гірше, і переживати себе на їхньому тлі всілякими «не-»: ненормальними, недієздатними, нечесними тощо.
Думаю, в основі такого явища лежить давній спосіб насильницької мотивації, який часто використовують ще в дитинстві. Коли за будь-які несхвальні переживання нам загрожувало нехтування та ізоляція. Коли відчувати себе нефункціональним було не тільки дискомфортно, а й реально небезпечно. Коли замість підтримки і турботи ми отримували погіршення ситуації у вигляді ізоляції.
От і виходить, що будь-яке зниження якості функціонування викликає напад тривоги, а вона, зі свого боку, у звичний спосіб починає шукати причину в собі.
Саме такого роду ситуацій багато в моїй практиці на дев’ятому місяці війни. Коли стражденні, знесилені люди корять себе за те, що недостатньо сильно страждають. Причому ясно усвідомлюють, що погіршення їхньої ситуації ніяк не допоможе тим, у кого вона гірша. Однак, не знаходячи способів полегшити життя іншим, раз по раз нападають на себе.
Що я як психотерапевт роблю за такої картини? Приймаю і розділяю, усіма доступними мені способами дозволяю всім процесам йти природним чином. Нехай не надовго, хоч на 50 хвилин раз на тиждень, але постояти на твердому ґрунті з відчуттям власної нормальності. Це виявляється дуже ефективним і часто відкриває доступ до зовсім нових ресурсів, які раніше були розкритиковані й відкинуті.
Якщо клієнт і до війни регулював себе через провину і сором, зараз є можливість «зайти» через ці почуття в ті давні травматичні історії, які такий спосіб виробили. І тоді є можливість переосмислити, пережити їх заново, знайти кращі, більш дбайливі варіанти.
Загалом, на сьогодні моя робота з клієнтами являє собою процес постійного пошуку точки рівноваги між внутрішнім і зовнішнім, між реальними гострими завданнями й тими, що можна відкласти, між часом на розслаблення й часом на мобілізацію сил.
Пошук балансу і регулярне нагадування про мінливість — ось як би я зараз описала основну частину моєї психотерапевтичної практики.
Вас може зацікавити: Емоційна втома під час війни. Рубрика: Психологи не дають порад
Відповідає психотерапевтка Олена Бєлова
Вже десятий місяць триває повномасштабне вторгнення рф в Україну. І якщо спочатку ми всі стикнулися з шоком, сильним страхом перед невідомістю та розгубленістю, то зараз ситуація хоча й досі важка, а подекуди і складніша (наприклад, у елементарному побутовому плані з відключеннями електроенергії, відсутністю комунікацій, необхідністю пристосовуватися до все більших і більших обмежень), — все ж таки ситуація більш ясна. Вже зрозуміло, умовно кажучи, що таке війна, як це відбувається і приблизно які має наслідки. А головне, виявляється, в умовах війни життя не стає на паузу. Що б не відбувалося, відносини будуються, закінчуються, народжуються діти, люди знаходять роботу, втрачають, шукають, мігрують… Життя триває, тому і запити на терапію в більшості своїй залишаються життєвими. Але на фоні втрат і загроз навколо звучать більш гостро, переживання є яскравішими, ніби на межі «все або нічого». До того ж, взнаки дається і тривалість стресу — виснаження та вигорання стають центральними темами роботи. Це характерно і для тих, хто перебуває в Україні, і для тих, хто вимушено опинився за її межами.
Варто собі нагадувати, що війна — це дуже виснажливий та травмуючий процес, якою б сильною себе людина не вважала, де б не знаходилася (в епіцентрі бойових дій чи десь далеко). Спостереження за насиллям травмує не менше, ніж безпосередня участь у ньому. Зараз ми всі адаптуємося до ненормальних для людей умов життя, так не повинно бути. Зберігаючи цю, здалося б очевидну, думку, ми зберігаємо сенс для боротьби та свободи і не створюємо умов для звикання до насилля.
Психотерапія зараз спрямована на психоедукацію (тобто пояснення) та валідацію переживань клієнтів (тобто на допомогу в визначенні і усвідомленні людиною свого психоемоційного стану, тих емоцій і почуттів, які виникають на даний момент). Що, наприклад, лють, ненависть та бажання смерті чи навіть радість від новин про смерть ворога є нормою і захисним механізмом психіки, який допомагає пережити війну та вистояти, і не є ознакою поганої людини. Що втома та виснаженість також є нормальними, і кожен, хто переживає цей стан, потребує розуміння, уваги та піклування (перш за все, особисто від себе).
Взагалі, апатичний або депресивний стан, коли нічого не хочеться, немає енергії, не вистачає сил на звичні речі, втрата сенсу є природними і очікуваними етапами проживання війни. Багато з нас спочатку не вірили в масштабний розвиток подій, потім сподівалися на швидке завершення без великих втрат, але обіцяні 2-3 тижні затягнулися майже на рік і невідомо, скільки ще триватимуть. Крім того, зимовий період майже без сонячного світла, а для тих, хто залишається в Україні, зараз і без світла в домах, сам по собі налаштовує на депресивні переживання. Тут ще й новорічні свята нагадують про підбиття підсумків року, а в соціальних мережах все менше згадують війну, все більше постять посмішки, їжу та котиків, що якось не вкладається в голові і ніби ставить під сумнів особисті болісні переживання… І це дуже важкий період, який варто проходити із підтримкою.
Психотерапія на цьому етапі допомагає розібрати хаотичність переживань, пояснити їх, зробити ревізію втрат та можливостей. Мова йде не тільки про очевидні втрати близьких, втрату майна, це також про зруйновані чи втрачені стосунки, про майбутнє, яке ніколи не справдиться, про минуле, яке тепер набуло ніби іншого сенсу, про бажання та плани, які вже не реалізуються. Це все про горе та розуміння своїх обмежень тут і зараз. І цей етап дуже важливий. Пам’ятаєте, як у мультфільмі «Думками навиворіт» всі хотіли позбутися Печалі, а наприкінці побачили її важливість і необхідність для того, щоб маленька героїня історії змогла пережити горе від переїзду і втрати минулого та почати життя на новому місці? Горювання та усвідомлення обмежень, з якими стикається людина, надають опору для будування нового етапу життя, пошуку можливостей для зростання та подальшої адаптації. Це болісно. А біль завжди легше переносити, коли хтось тримає за руку.
