У 2019 році я був на семінарі Яна Рубала «Як зберегти радість та творчість у депресивному полі». Ян розповідав про сутність депресії та роботу з нею. Я побоювався, що семінар буде важким і в'язким, як і сама ця тема, але, на диво, він був веселим, наповнений новим розумінням і навіть радістю.
Мене так вразила робота Яна, що я почав глибше вивчати це питання: читав статті та книги, слухав лекції, зокрема «поетичну» лекцію італійського психотерапевта Джанні Франчесетті.
Невеличкий камінгаут: я переживав депресивний досвід, і в моєму житті був період, коли я приймав антидепресанти. Тому ця тема мені близька. У цій статті я поділюся ідеями Яна Рубала та Джанні Франчесетті, а також своїми власними спостереженнями.
За даними ВООЗ, депресія — одна з головних причин поганого стану здоров'я та індвалідності в світі. Чому так відбувається?
Діагноз відображає епоху
Цікавий феномен: найпоширеніший психічний розлад відбиває культуру епохи.
Наприклад, за доби Фрейда таким розладом була істерія. Тоді тема сексуальності була дуже табуйованою, а в основі істероїдної організації особистості лежать захисні механізми «витіснення» і «сексуалізації»: істероїд схильний витісняти зі свідомості, забувати «неприйнятні» думки й бажання, — насамперед сексуальні. Цей феномен виник як спроба компенсувати та збалансувати європейську культуру того часу. Власне, вся методологія психоаналізу була побудована на психосексуальній теорії розвитку.
Ще раніше, в 30-х роках XIX століття в Америці був поширений діагноз «компульсивної втечі». Кому ж ставили такий діагноз? Важко повірити, — рабам! Тоді вважалося, що бажання тікати — це психічний розлад.
Бажання раба втекти і опинитися на волі вважали за патологію...
У таку «швидку» епоху, як наша, де немає часу на зупинку чи паузу, смуток та туга стають патологією, — каже Франчесетті. Сьогодні ми не маємо права на перерви: два тижні відпустки — і достатньо. Вигорання — настільки часте і настільки серйозне, що минулого року синдром емоційного вигорання на роботі ВООЗ визнала хворобою.
У нас немає часу на опрацювання наших втрат, нашого горя, надій, що не реалізувалися. У культурі «темпу та бігу», культурі «вічного дефіциту часу», де немає місця «перетравленню» та зупинці, все, що не зводиться до «споживати, бігти, виробляти, досягати», стає відхиленням від норми.
Ми живемо в маніакальний час, коли потрібно все встигати і можна здобути будь-що. Маніакальний досвід — це ілюзорне відчуття, що все можливо, і він заперечує все, що стосується паузи, зупинки або обмежень.
Наш час — це час досягнень і маній, гарних фотографій в інстаграмі, цілей, підсумків року, де можна майже все. А якщо ти цим не користуєшся, то з тобою щось не так.
Нашу епоху можна назвати епохою успішного успіху. А поширеність депресії — це відповідь цьому культурному виклику, цьому тренду нашого часу.
Що таке депресія
Депресія — це реакція на втрату надії отримати те, чого прагнув, що хотів отримати. Це зупинені почуття, зупинений процес горювання.
Знаєте, як вивчають ефективність антидепресантів? Звісно ж, на нещасних мишках.
Мишей поміщають у циліндр із водою, із якого неможливо самостійно вибратися. Через деякий час активні спроби мишки вибратися з циліндра змінюються станом відчаю, і вона практично перестає рухатися.
Цей стан називають депресивно-подібною поведінкою тварини. Після цього їм вводять досліджуваний препарат та оцінюють збільшення рухової активності. Це сприймається як корелят антидепресивного ефекту.
Як мишки втрачають надію вибратися з пастки, так і ми переживаємо депресивний досвід як втрату надії вибратися зі свого глухого кута.
Радимо подивитись: Аліна Шумак. Депресія vs. Дистимія
Як переживається депресія
Депресія переживається як втрата надії дотягнутися до іншого. Як втрата іскри рухатися назустріч іншому.
«Ніхто не може мені допомогти, ніхто не простягне мені руки, щоб витягнути з цієї ями. І я не маю надії, що така людина з'явиться. Її просто немає. Або вона була, але померла.»
Коли ми відмовляємося чекати на таку людину, тому що вона не прийде, ми відчуваємо момент найсильнішого болю. І щоб вижити в цьому болі, ми повертаємося всередину себе.
Депресія — це спосіб звернутися до себе, щоб не померти: я анестезую себе, починаю зберігати енергію.
Депресія схожа на летаргічний сон, як ведмежа сплячка, під час якої метаболізм уповільнюється. Це механізми захисту ведмедів, які чекають на весну, щоб вижити.
Франчесетті у своїй лекції поділився цікавим експериментом під назвою Still Face Experiment.
Едвард Тронік (Dr. Edward Tronick) з Гарвардського університету проводив експеримент під назвою «Неживе обличчя» (або «Кам'яне обличчя»). В експерименті він просив батьків спілкуватися з їхньою маленькою дитиною як завжди, але за деякий час завмерти. Батьків інструктували продовжувати дивитися на малюка, але надати обличчю відсутнього беземоційного виразу.
Спочатку дитина дивується, не розуміє, що відбувається, потім намагається привернути увагу матері усіма можливими способами, але не отримує реакції. Тоді малюк починає протестувати проти втрати контакту, лякатися, плакати чи злитися. Включаються захисні реакції. А якщо і це не допомагає, настає фаза відчуження. Дитина втрачає надію досягти зв'язку з матір'ю, вона здається.
За словами Франчесетті, якщо хвилин через 20 дитина не отримує відповіді від матері чи батька, вона втрачає відчуття власного існування, немає більше сенсу існування: немає зв'язку.
Багато хто чув історії, коли в радянських пологових будинках залишали немовлят самих і навіть говорили «поплаче — перестане». А тепер усі дивуються, звідки у суспільстві стільки травмованих людей.
У депресії я не можу наблизитись до іншого, тому що він знаходиться занадто далеко.
І тоді все завмирає...
Усередині депресивного досвіду час зупиняється, а відстань збільшується. Здається, що так буде завжди. Депресія видається вічною. Час тягнеться дуже повільно, ніби потрапляєш у щось в'язке.
У депресії ти все розумієш, але нічого не можеш із цим зробити. Встати з ліжка, вийти з дому, приготувати їжу — усе це стає викликом, важким тягарем. Ти відчуваєш себе в лещатах небуття. Саме існування стає надто болючим. Люди у депресивному досвіді добре усвідомлюють, що з ними відбувається, але не можуть мобілізувати енергію, щоб рухатись далі. Усе спить, усе завмерло, усе чекає на весну.
У депресії я чекаю, коли настане потепління, коли накопичу енергії, коли переварю досвід, переживу біль. Депресивний досвід — це захисна реакція на втрату великої кількості сил. Це відповідь на ситуацію «я довго боровся, але не впорався».
Також депресивна відповідь виражається у вигляді вигорання, коли я тривалий час віддавав трохи більше енергії, ніж отримував. Депресія допомагає заповнити резерв за рахунок періоду бездіяльності.
Види депресії
Є різні класифікації видів та підвидів депресії, але я зараз на них не зупинятимуся. Мені подобаються 2 види, які виділяє Франчесетті:
1. Реактивна депресія — у відповідь втрату. Втрату значного близького, втрату свободи, втрату роботи.
2. Меланхолійна депресія (ендогенна) – депресія, для якої складно встановити причину.
Реактивна депресія необхідна для опрацювання втрат. Тут нам допомагає соціальна підтримка та підтримка у стосунках. Якщо часу на проживання горя втрати недостатньо, але є тиск з боку родичів та соціуму, це переживання перетворюється на тягар, який ніколи не зникає.
Чули, мабуть, такі фрази: «Та скільки можна переживати», «Почни нове життя», «Це все в минулому», «Дивись у майбутнє», «Ти вже 3 роки за нею сумуєш, досить». Ці та інші послання зупиняють наш природний процес горювання, й у відповідь на цю зупинку виникає депресивний стан.
Меланхолійна депресія переважно не пов'язана з подіями нашого життя. Вона становить крайню форму депресивного досвіду. У подібному досвіді ми відчуваємо не так почуття смутку, як тривале відчуття фізично відчутного тягаря.
Важливою характеристикою такої депресії є відсутність інтересу.
Цікаво, що латиною слово «інтерес» складається з двох частин: inter — між чи всередині, esse — існувати, бути.
Протилежність депресії — не щастя, а життєва енергія, тобто інтерес.
Відсутність інтересу означає відсутність буття між нами.
Ніщо не має сенсу, оскільки нема відчуття зв'язку з життям, з іншими людьми — немає інтересу.
Це відчуття переживається як тягуча, болісна вага, ніби на груди постійно тисне важка плита: немає сил ні на що, навіть підвестися з ліжка.
Рух у депресії
Франчесетті виділяє три основні типи «руху» усередині депресивного досвіду:
1. Дуже важка атмосфера сповільненості, все дуже повільно тягнеться.
2. Рух по колу. Люди в депресії потрапляють у замкнене коло. Коли я втрачаю інтерес до життя, життя відчувається як фільм «День бабака»: все повторюється, і в цьому немає сенсу.
Цей досвід схожий на вир, в якому ми повільно рухаємося по колу, а потік звужується і тягне нас донизу.
Динаміка депресивного досвіду справді схожа на повільну вирву у заболоченій каламутній воді, яка затягує нас донизу. Нам інстинктивно хочеться вибратися з виру, нам страшно.
Так само нам страшно, коли ми бачимо близьку людину, яка перебуває в депресивному досвіді, ми інстинктивно хочемо витягти її з цього болота. Шукаємо в її житті щось позитивне, намагаємося щось зробити, кажемо їй «Дивися, життя прекрасне!», чекаємо, що людині стане легше. Але їй не стає легше, і тоді ми починаємо відсторонюватися чи злитися. Це може викликати в близькому провину, ще більші відчуття нікчемності та самотності. Таким чином, ми посилюємо депресію.
Це безодня, в яку нам страшно заглядати, але, поглянувши на неї, ми зможемо побачити те, що було приховано, те, що ми не помічали до цього.
Якщо ми довіримося потоку, який тягне нас донизу, ми зможемо знайти ресурс у цьому потоці, опуститись і відштовхнутися від дна. Щоб потім піднятися нагору та виплисти.
Радимо подивитися: 5 запитань про приховану депресію
Способи уникнення депресивного поля
Є кілька типових стратегій, які люди використовують, щоб боротися з цим виром:
1. Манія. Зайвий позитив, гумор, гіперактивна діяльність і надзайнятість — це один зі способів уникати переживання депресії, але це все те ж саме депресивне поле, тільки з іншою полярністю. Як в «Алісі в країні див» Льюїса Керролла: «Треба бігти з усіх сил, щоб тільки залишатися на місці…»
У мене завжди була цікава реакція на «надто веселих» людей. Напевно, ви зустрічали таких: вони постійно жартують і веселяться. Чомусь поруч із ними я мимоволі відчував смуток. Я посміхався у відповідь на їхні жарти, але мені було дуже сумно. Я переживав це десь усередині, і моя реакція завжди здавалася мені дивною, я приховував її. Тепер я розумію, що це сигнал: поряд зі мною може бути глибоко нещасна і самотня людина, яка не показує внутрішнього смутку.
2. Нарцисизм. Усі досягнення та успіхи — це чудовий спосіб уникнення депресивної прірви. Ми будуємо золоті замки, успішні кар'єри, зводимо високі паркани, щоб тільки не скочуватися вниз, у цю чорну яму.
3. Третя реакція, пов'язана з депресивним полем, шизоїдна.
4. Ще один спосіб боротьби з депресією — злість. Злість як захист від депресії. Можна прожити все життя злим та незадоволеним. Агресія захищає мої кордони, захищає мене від потрапляння до ями.
Людина в депресії не здатна змінити свою поведінку зусиллям волі: для зміни поведінки потрібна колосальна кількість енергії. Вона може виконувати лише прості дії, тому іноді є сенс дати людині додаткову опору. Антидепресанти — різновид такої опори. Це як милиця, яка допомагає йти, якщо нога травмована. Антидепресанти можуть бути «тимчасовим милицею», а психотерапія — реабілітацією.
Вихід з депресивної ями починається тоді, коли я розміщую свій внутрішній поклик у стосунках, я торкаюся цього болю разом із кимось, і з цього болю зву його, — це єдиний шлях трансформації.
Вас може зацікавити: Марія Лемещук. Депресія! Ти де? Виходь, я тебе не боюся!
Психотерапія у роботі з депресією
Ян Рубал каже, що клієнт приходить у терапію із внутрішнім конфліктом: «Я хочу змін» і одночасно «Я боюся змін».
Внутрішня боротьба клієнта екстерналізується на стосунки між клієнтом та терапевтом. Коли я як терапевт беру на себе активну частину клієнта і починаю допомагати, клієнт залишається з тією частиною, яка боїться змін. Так він віддає свою активну частину терапевту: «Ти можеш допомогти мені змінити мій стан».
Якщо я як терапевт приймаю цю проекцію, я опиняюся у пастці. До неї складно не потрапити, адже я жива та емпатична людина: коли бачу страждання іншого, я інстинктивно хочу йому допомогти.
У роботі з клієнтом, який перебуває в депресивному досвіді, важливо бути поряд, опинитися в тому самому місці, де і він. Але важливо зберігати себе.
Ми не можемо очікувати забагато, коли працюємо з клієнтами, які переживають цей досвід.
В очікуваннях є дві сторони:
- Якщо я маю високі вимоги до себе як до терапевта, я буду фрустрованим. Оскільки у своїй основі робота з депресією — це робота не на результат, принаймні це не повинно бути основним фокусом.
- З іншого боку, якщо клієнт відчуває зовнішні очікування, він відчуває необхідність їх виправдовувати, бути хорошим і показувати прогрес. Але він гостро переживає невдачу — і це занурює його в ще більшу депресію.
Тому в роботі з депресивним досвідом важливо не чекати на зміни, тому що коли я чекаю на зміни, я «кидаю» людину в її стані, я не «зустрічаю» її. Важливо відмовитися від очікування, що все має бути якось інакше, легше. Не досліджувати позитивний бік: коли я досліджую позитивний бік життя клієнта, я посилюю депресивну полярність, а це лише віддаляє.
Відмова від очікувань має парадоксальний ефект: замість старання змінити його, я не залишаю його у тому досвіді, в якому він зараз перебуває. І тоді інший відчуває, що його зустріли.
Коли ж я хочу допомогти клієнту, змінити його стан, я несвідомо хочу зробити його іншим. Тоді я не приймаю його, я не бачу його самотність і залишаю його наодинці із собою.
Один зі способів не бути захопленим цим виром — переживати себе дистантним експертом: я бачу, наскільки він нещасний, шукаю якісь хороші способи роботи з депресією, але таким чином я усуваюсь, а він почувається самотнім і «не побаченим». Так я лише підтверджую його безнадійність, підкріплюю втрату надії, що хтось з'явиться поряд і зустріне його в його досвіді.
Коли я відмовляюся від очікувань, настає полегшення. Але відмовитися від очікувань — не означає здатися та капітулювати. Надія зберігається. Це єдиний осмислений спосіб визнавати реальність і перебуває у ній чесно.
Коли ми працюємо з клієнтами в депресії, майже нічого не відбувається на явному рівні. І щоб зберігати жвавість, нам потрібно фокусуватися на дрібних деталях.
Деколи все, що ми можемо робити, — йти в процес горювання, не квапити, не штовхати, не давати порад і не пропонувати інших заміщень.
Важливо дати клієнтові відчуття, що він може просуватися крізь свої переживання — у тому темпі, в якому він може. Реактивна депресія — це розлад природного процесу горювання. Сумування від втрати когось чи чогось: близького, образу, віри, бажання. Тобто саме тоді, коли переривається процес переживання, і починається депресія.
Тому основне завдання терапевта — допомогти клієнту по-справжньому відчути «відсутність», — каже Ян Рубал. Те, що було в нашому житті, зараз відсутнє, і нам треба якось впоратися з тим, що цього більше немає. Можна сказати, що втрачене «присутнє у житті своєю відсутністю» — і це може бути дуже боляче.
Наше завдання — працювати мінімально, наскільки це можливо. Підтримувати мінімальні рухи, не очікуючи змін.
Мені — як терапевту — важливо боротися не за зміни, а за клієнта.
Важливо довіряти клієнту і дати йому відчуття, що він здатний упоратися.
Радимо прочитати: Ніна Давидова. Новорічна депресія
Боротися не за зміни, а за клієнта
Як дати це відчуття? Коли я перестаю намагатися витягти клієнта з вирви депресії, починається наступний крок — змінити себе.
Основна робота в депресивному полі — це робота із собою через відчуття довіри до самого себе.
Коли я не вимагаю від себе бути «найкращим терапевтом», я приймаю себе таким, яким я є. У вирі ситуації я знаходжу своє місце і заземляюся. Відмовляючись від очікувань, я знаходжу мир із собою. Не критикую себе, приймаю себе, визнаю, що я достатньо добрий терапевт. Коли я не тисну на себе, це відчуття передається клієнту. І ситуація змінюється.
Якщо я перетворюю внутрішнього критика на зацікавленого, я показую клієнту, як може бути по-іншому. Для терапевтів у цій роботі також важлива опора та підтримка. Справжня підтримка — це відкритість та цікавість.
Весь процес змін схожий хвилю. Ми просто підтримуємо рух: хвилю, яка є зараз. І якщо це хвиля вниз, ми йдемо за нею, щоб потім піднятися нагору.
Кажуть, що єдиний спосіб вижити у сильній морській хвилі — це віддатися їй, перестати боротися — і тоді хвиля сама виштовхне на поверхню. Якщо ми чинимо опір, ми залишатимемося на одному місці та потонемо.
Коли хтось переживає депресію, ми прагнемо зробити так, щоб він піднявся нагору і відразу став оптимістичнішим і бадьорішим. Коли людина усвідомлює, що вона на дні, це переламний момент, який переживається внизу хвилі.
У клієнта є дві інтенції: рухатися вгору та рухатися вниз. Коли він йде вниз, я йду з ним — і вірю у його потенціал піднятися.
Проблема в тому, що ми часто намагаємося плисти нагору, не досягнувши дна. Більшість із нас намагається піднятися, не маючи опор, не знаючи, що іноді єдина опора — це дно.
Як терапевт, я можу відчувати і розуміти, як відчувається досвід «перебування на дні», але водночас я залишаюся собою у цьому вирі. Я приєднуюсь до переживань іншої людини, але водночас не втрачаю себе. Через опору на себе я можу надати підтримку клієнту. Ми зустрічаємось у цьому непростому місці. І це зустріч без мети, але з надією.
Зустріч без мети
Being without aiming — це виклик існування у нашу епоху.
Життя — не лише досягнення цілей чи робота на результат, це ще гра та танець. Яка мета у танця, яку мету ви переслідуєте, коли слухаєте улюблену музику?
Алан Уотс, один із моїх улюблених філософів, говорив, що екзистенція, чи існування, у своїй основі має ігрову природу. Коли немає мети, немає пункту призначення. Життя — це не подорож, каже він. Він проводить аналогію між життям та музикою. Музика як вид мистецтва має ігрову природу.
Музика відрізняється від роботи, будь-якої діяльності чи подорожі. Коли ви кудись їдете, ви маєте мету — місце прибуття. У музиці ніхто не робить закінчення композиції метою всієї композиції. Але наше суспільство та вся система освіти побудовані таким чином, що все спрямоване на мету.
Весь сучасний світ прагне якнайшвидше добиратися до запланованого місця прибуття. Спочатку ми мріємо якнайшвидше закінчити школу і вступити до університету; в університеті — якнайшвидше випуститися і знайти роботу. На роботі — рости в кар'єрі, реалізувати себе, здобути соціальну успішність — тікати, тікати, тікати. Швидше, вище, сильніше.
І ось ми прокидаємося одного прекрасного дня, років у 35 або 40, або 45, — і питаємо себе: «Я приїхав? Я там? Я щасливий? Я встиг?»
Алан каже, що поки ми бігли до мети, ми прогавили найголовніше — суть самого шляху. Найважливіше було в музиці. Ми мали співати та танцювати, поки музика грала.
Головне — не переставати чути мелодію життя, яке зараз звучить. Слухати мелодію — це чути свої почуття: спочатку ті почуття, які на поверхні, потім ті, що глибше, а за ними підуть інші ноти та інші рухи.
Якщо зараз у вашому житті грає сумна нота або настала пауза, слід рухатися відповідно до цієї мелодії: іноді просто лежати на підлозі доти, доки не зазвучить інша мелодія.
- На що схожа депресія?
На летаргічний сон, на ведмежу сплячку, на вир, який тягне вниз. - Що робити при депресії?
За великим рахунком, нічого: чекати, лежати, слухати тишу, переживати «наявність відсутності». Накопичувати енергію для наступного руху. - Що робити родичам?
Залишатися поряд і в доступі, не штовхати, не намагатися підбадьорити. Чекати та бути відкритими, коли ваш близький зробить крок назустріч. Показувати, що ви тут, поряд, — і зустрінете його, коли він буде готовий. - У чому еволюційний сенс депресії?
Депресія допомагає заощаджувати енергію популяції. Депресія зупиняє контрпродуктивні дії. - Що робити терапевту?
Відмовитись від очікувань, зберігаючи надію. Не підштовхуючи до контакту, але й не йдучи з нього, зустрічатися без мети. Йти за потоком, за течією хвилі. - Депресія має свій сенс і біль має свої сенс, кожна нота має свій зв'язок з усією мелодією. Немає правильних або неправильних нот, є ноти, що не поєднуються.
