В умовах війни ми потребуємо підтримки частіше, ніж в мирний час. З одного боку, психологічну підтримку мають надавати спеціально навчені люди. З іншого ж, маємо що маємо: ми всі стали одне одному трохи психологами.
Поговоримо про механіку підтримки. Як це все працює? Що саме ми підтримуємо, коли підтримуємо близького? Чому іноді стає легше, а іноді тільки бісить?
Почнімо з головного: коли ми підтримуємо людину — насправді ми підтримуємо її психологічний процес, який зараз відбувається.
Психологія через спортивні метафори
Психологічна підтримка, як і підтримка в спорті, — це бути поруч, підстрахувати або докласти трохи зусиль. Для чого? Щоб допомогти виконати ту вправу, яку гімнаст хоче виконати.
Що це значить на практиці? Якщо людина знаходиться в процесі горювання і просить про підтримку, ми підтримуємо процес горювання: дозволяємо поплакати стільки, скільки хочеться, не сперечаємося, не переконуємо, не намагаємося розвеселити. Бо «не плач, зберися, життя продовжується» для людини в горі не є підтримкою саме тому, що це зупиняє процес горювання, а не підтримує цей процес.
А як зрозуміти, який процес зараз іде?
Коли тренер підтримує гімнаста, він має знати, яку саме вправу виконує гімнаст, що саме ми підтримуємо і страхуємо. Якщо гімнаст вирішив робити сальто, а ми готуємося страхувати кувирок, — будуть проблеми.
У психотерапії на з'ясовування, який саме процес зараз відбувається, що переживає людина і як саме вона це переживає, може піти не одна година. І це враховуючи, що психологів вчать це робити.
Психологи ми чи ні, але в будь-якій незрозумілій ситуації є сенс спробувати спитати.
«Чого б тобі зараз хотілося? Що могло б тебе підтримати? Що я можу зараз для тебе зробити?»
Але і тут є нюанс.
«Та якби ж я знав!»
У горі чи стресі ми часто буваємо розгублені та дезорієнтовані. Не знати, чого б хотілося, — нормально. Але питати все одно варто, бо раптом нам пощастило і людина знає?
А якщо не знає? Тоді вітаємо, тепер ви метафорично страхуєте гімнаста, і ви не знаєте, яку вправу він виконує, і він сам не знає теж, а ще все це в темряві і вас цього не вчили.
Звучить не дуже. Чи зобов'язані ми вгадувати тип психологічного процесу чи витрачати час на обережне розпитування? Точно не зобов'язані. Але у нас є емпатія, чутливість, інтуїція, а ще ми любимо одне одного. Ми можемо сказати «я не розумію, що ти відчуваєш, але я поруч, я хочу дізнатися більше».
Часто воно того варте.
Техніка безпеки
Підтримуючи інших, ми маємо піклуватися про себе. І якщо у нас самих немає сил, відмовляти у підтримці — нормально. Якщо до вас завжди приходять за оптимізмом і заспокоєнням, а ви більше не вивозите, нормально сказати «Мені шкода, але я теж сьогодні демотивований і зневірений». Справа в тому, що якщо у нас зовсім немає ресурсів, то якісної підтримки, скоріш за все, і не вийде: просто не вистачить енергії. Так теж буває.
Велике всеукраїнське доміно
З іншого боку, хтось буквально від нас залежить, хтось нам дуже дорогий, — і можливості чи бажання відмовляти в підтримці може й не бути. Іноді ми підтримуємо з останніх сил, наче беремо цю енергію в борг у самих себе, сподіваючись знайти її потім деінде.
Тому наше суспільство під час війни іноді виглядає як доміношки: хтось один завалюється на іншого, інший — далі, на більш стабільного друга, десь там в цій системі виснаження, любові та взаємопідтримки похитуються й іноді яскраво спалахують, вигорачи, психотерапевти:)
В ідеалі так не має бути, але ми всередині найбільшої війни в Європі за останні 80 років.
«Це все якось складно і занадто науково. Може, треба просто зустрітися і напитися?»
Може, й треба. Але насправді, коли ми розмовляємо під винце, — ми так само підтримуємо певний психологічний процес близької людини: знаходимося поруч в горюванні, або валідуємо нездоволення, або допомагаємо «попсихувати» і випустити пару, поки не стане легше. Просто робимо це інтуїтивно чи автоматично. Іноді це спрацьовує, іноді ні.
Свідомо порозмірковувати про те, що відбувається з людиною, який процес іде, яка її потреба, — ніколи не зайве. Хоча б тому, що якщо ми вже вкладаємо свій час і увагу в підтримку іншого, варто спробувати зробити це якісно.
Як зрозуміти, що мені вдалося підтримати?
За відчуттям полегшення, яке виникає в іншої людини. Часто буває і так:
— Ти мені дуже допомогла, для мене це було дуже важливо!
— Та я ж нічого не зробила, просто послухала, навіть нічого розумного не порадила.
Але вдячність не виникає просто так: це значить, що ми дійсно вгадали, яка підтримка потрібна.
А буває і навпаки: наче сказано багато теплих слів, багато часу, багато уваги, — а людина йде роздратована, стало гірше. Це не «невдячність». Просто все дійсно індивідуально.
Але це не значить, що не варто пробувати.
