У рубриці «Інтерв'ю» експерти Тритфілд діляться інформацією про найгостріші питання клієнтів і пояснюють, як з ними працює терапія. Про горе і його проживання розповідає психотерапевтка Альона Полудьонна.
Скільки триває проживання горя? Чи відрізняється проживання горя у різних людей залежно від події, особливостей людини, досвіду?
Проживання горя або горювання — це природний процес. Як таких чітких алгоритмів тут немає. Усе дуже індивідуально і залежить від особистості людини, її життєвого досвіду. Важливо відразу зазначити, що горе завжди пов'язане з втратою. А втрата в цьому процесі завжди пов'язана з цінністю. Швидкість проживання горя може залежати від того, наскільки велика була ця цінність, тобто наскільки значущим був об'єкт втрати й наскільки сильно той, хто сумує, був до нього прив'язаний. Тому важливо розуміти, що горе ми можемо переживати не тільки у зв'язку зі смертю рідної нам людини, а й через смерть домашнього улюбленця, а також при розлученні, розриві або завершенні стосунків, звільненні з улюбленої роботи, в разі розорення, грабежу, пожежі тощо.
При цьому гострота переживання ніяк не залежить від прожитих спільних років з померлим, розміру улюбленця, масштабів втраченого капіталу або розміру згорілого будинку. Людина може однаково гостро переживати горе як після смерті чоловіка, так і морської свинки. Для когось втратити мільйон — не біда, а для когось 200 гривень — трагедія. Тож порівнювати горе одного з горем іншого — некоректно і недоречно.
Якщо проаналізувати праці про сумування, де відомі автори спираються на свій досвід, спостереження і дослідження, зазвичай на цей процес виділяють півтора-два роки. Якщо ми говоримо про «здорове» проживання горя. Адже горювати — це природно. Коли ж людина при втраті когось близького або чогось значущого не переймається станом горя зовсім, то це говорить про те, що в ній щось явно «зламано» (на психічному рівні). Наприклад, соціопатичні особистості не здатні прив'язуватися, співчувати, а отже, і переживати горе.
Але іноді така поведінка після значущої втрати може спостерігатися й у дуже чутливої людини. Так, у всякому разі, може здаватися іншим. Наприклад, зовні людина не виявляє сильних емоцій — не плаче, не скаржиться, спілкується як раніше, ніби нічого не сталося. Тоді може йтися про гостру стадію заперечення, і тут потрібна дуже грамотна підтримка, щоб людина не застрягла в цьому складному місці, змогла перейти в наступну стадію і її процес горювання істотно не затягнувся.
Процес горювання може перейти усі можливі «дедлайни», наприклад, в ситуації безвісти зниклого. Припустімо, батьки втратили дитину, але вони не знають, померла вона чи ні. У цьому випадку вони не можуть повноцінно оплакати свою втрату — такий собі незакінчений гештальт. І тоді горювання може тривати багато років, а може і не закінчитися ніколи.
Навіщо терапевт для процесу проживання горя? Чим робота з терапевтом відрізняється від «просто чекати, коли це закінчиться»?
Проживати горе в повній самоті — це повільно вмирати. У цей період дуже важлива підтримка. І чудово, коли є близьке коло, яке може тебе підтримати. Але тут дуже багато залежить від того, ЯК тебе підтримують на тому чи іншому етапі сумування.
Адже ми всі різні, з різними історіями та різним ступенем прив'язаності в тих чи інших стосунках. Хтось переживає «тихо», хтось «бурхливо», хтось швидше «виходить до світла», а хтось «застряє» на різних етапах. Процес горювання затягується, і тоді люди поруч можуть втомлюватися, бо їхній ресурс не нескінченний. Рано чи пізно ті, хто поруч, захочуть від горя сховатися, не переживати його зайвий раз, піти в життя. Це природно і дуже по-людськи — обходити тему смерті стороною. І тоді вони неусвідомлено починають підштовхувати того, хто горює, в ресурс, в останню фазу переживання: «Треба жити!», «Ти повинен думати про дітей!», «Ти сильний! Ти впораєшся!», «Час брати себе в руки!» тощо. Людина при цьому ще не готова «оживати» і вже тим більше не готова шукати нові смисли. Вона ще в сильному болю, але оточення вимагає від неї якоїсь відповідності їхнім вітальним очікуванням. І тоді до горя додається ще й почуття провини та недоречності. Від цього можна потрапити у вину, захотіти скоріше сховати свої переживання всередину, щоб інші могли зі спокійною душею продовжити насолоджуватися життям. І ось в такі моменти можна серйозно застрягти в одному з важливих етапів процесу переживання або навпаки — проскочити, «недопроживши».
Або інша історія, — коли в ролі підтримки опиняється дитина, якій немає куди подітися, відсторонитися теж неможливо. Наприклад, мати гостро переживає розлучення. У цьому випадку контейнером для її горя стає дитина. Емоційний зв'язок дуже сильний. Ось і виходить, що дитина пропускає через себе материнське горе і пізнає досвід страждання разом з матір'ю. І якщо мама застряє на фазі болю, що трапляється часто в подібних випадках, її дитина застряє разом з нею. Ви напевно зустрічали людей з сумним виразом обличчя, як у П'єро. І начебто немає у людини істотних приводів для страждань, а страждання в неї прямо «вшиті». Часто це і є той самий відбиток болю, переданий у спадок батьками, які постійно горювали.
Терапевт потрібен саме для того, щоб такого не було.
Що робить терапія для людини в стані горя, як це працює?
У терапії найголовніше — присутність фахівця, завжди: за будь-якого переживання, на будь-якій стадії. Завдання терапевта полягає в тому, щоб БУТИ з клієнтом, не намагатися штовхати його скоріше до дії, не поспішати розповідати йому, який прекрасний світ і що у нього все попереду. Терапевт допомагає клієнту все прожити, не проскочивши жодної стадії. Проскакування, наприклад, першої стадії (заперечення), — це вихід у стан ресурсу завчасно. У цьому випадку терапевту важливо дуже м'яко конфронтувати з клієнтом, тобто делікатно допомагати йому легалізувати факт горя, прийняти, що ця жахлива подія все-таки мала місце. Класичний приклад застрягання на етапі заперечення, коли жінка не може прийняти факт смерті своєї дитини і зберігає її кімнату без змін, наче чекає, що вона скоро повернеться. У таких випадках терапевт м'яко нагадує клієнту про те, що дитина померла, допомагає зустрічатися раз у раз із фактом незворотності втрати і перебуває поруч, щоб клієнт міг прийняти і прожити ці переживання з опорою на того, хто стійкий у темі смерті. Те, що в побуті не прийнято, в терапії часто навпаки — лікувально. Терапія горя належить до кризової терапії. Тому, в разі затяжного заперечення, терапевт може просити розповісти, як все сталося. З одного боку, це затягує клієнта в печаль і змушує ніби заново пережити горе. З іншого — допомагає усвідомлювати, що це все-таки сталося, і поступово пройти фазу заперечення.
Цикл заперечення-гнів-торг-депресія-прийняття - це міф чи такі стадії справді є і проходять у такому порядку?
Ви говорите про П'ять стадій моделі Кюблер-Росс, які вона описала у своїй книзі "Про смерть і вмирання". Якщо звернутися до більш ранніх праць, наприклад, Фрейда, то він виділяв 4 стадії: шок, гнів, біль, інтеграція. Він же ввів поняття "робота горя" у своїй книзі "Печаль і меланхолія".
Тому важливо розуміти, що ці цикли, хоча й відображають те, як ми проживаємо горе, — дуже умовні. Послідовність стадій чи фаз може змінюватися. Скажімо, ми можемо переходити із заперечення в біль, повертатися в гнів, а потім — у заперечення, наче хапатися за момент, коли горе ще не сталося. Отже, пройдемося більш детально по стадіях. Заперечення — відтягування болю, коли мозок відмовляється усвідомлювати, що втрата сталася. Не було події, немає переживання, а отже — немає болю. Це важлива стадія, яка є "перепочинком" перед періодом глибинного страждання. Далі йде гнів, який знаходиться між запереченням і болем. Це одна з найсильніших емоційних стадій, під час якої той, хто горює, переживає величезний спектр почуттів: злість, гнів, образу, провину, сором. Особливо — злість і гнів. У нас, на жаль, соціально прийнята норма — не висловлювати, навіть пригнічувати злість. Але без цього дуже природного почуття людство б не вижило. У горюванні ми можемо гніватися як назовні — на інших, на несправедливий світ, так і на себе — звинувачувати себе у тому, що зробили або чого не зробили. Період депресії або болю — це своєрідне притуплення всіх почуттів. Коли настає втома, апатія, депресія. Це та частина, якої всі дуже бояться, від якої намагаються тікати. У цей момент людина може відчувати порожнечу, безвихідь і тягучий душевний біль від усвідомлення незворотності втрати. Настільки боляче, що клієнти у цьому періоді часто запитують мене: "Коли вже все закінчиться? У мене більше немає сил це проживати". Для мене це хороший знак, що вже настало остаточне прийняття. І хоча, поки у клієнта немає ресурсу ще рано думати про перспективи, — саме на цій стадії потихеньку звільняється місце для чогось нового. Остання стадія — інтеграція, або одужання та оновлення. Найсвітліший стан, коли людина, "досягнувши повного нуля", починає повертатися до життя. А головне, людина починає дивитися на своє горе як на досвід, який вона пережила і завдяки якому чогось навчилася. Усі ми рано чи пізно стикаємося з втратами і пов'язаними з ними стражданнями. Або опиняємося в групі підтримки того, хто горює. Знання про процес горювання, хоч і не полегшують горе, але допомагають розширити усвідомлення. Особливо за відсутності поруч терапевта. Бережіть себе і своїх близьких.
