Дмитро Чабан. Кейс #45. Теми смерті й минущості в терапії

Мене останнім часом цікавить тема минущості буття, тема смерті, оскільки світ живе в ситуації пандемії.

Це щось, про що, напевно, не прийнято говорити в суспільстві, чого прийнято уникати і заперечувати, — до того моменту, коли вже очевидно, що щось закінчується. Це не обов'язково життя людини, але будь-що, — наприклад, стосунки. Це даність, екзистенційна даність.

— Чому про це не прийнято говорити?

— Думаю, це «не буди лиха, поки спить тихо». В якихось слов'янських міфах, до речі, було інше ставлення. Те, що лякало, коли було назване і вимовлене вголос, втрачало свою здатність лякати.

Пандемія коронавіруса актуалізувала переживання, пов'язані з тривогою про смерть. На тлі цього у людей трапляються панічні атаки. Як ніколи, напевно, це стало актуальним. Люди вмирають щодня. І раніше люди вмирали щодня, але це не було так очевидно. Я більше став працювати з цим в терапії, причому і в своїй особистій, і з клієнтами, які стали приносити цю тему.

Якщо говорити про терапію, то робота з темою минущості, із темою смерті може будуватися по-різному. Залежить від того, чи втратила людина когось і чи є це актуальним процесом, — в цьому разі терапевт зазвичай знаходиться поруч з людиною в горі, нічого особливого, в цілому, не роблячи. Людині в горі важливо, щоб поруч з нею знаходилися, визнавали її в її процесі жалоби. Або, якщо це екзистенціальне дослідження, наприклад, мого ставлення до цієї теми, — тоді ми досліджуємо, як влаштовані уявлення людини смерті, про минущість, як вони виникли, що на них вплинуло і як зараз це впливає на її вибори або «не вибори» в житті, на її тривожність, на її стан.

Радимо прочитати: Алёна Полуденная. Как пережить горе.