Звідки в нас береться бажання зраджувати, навіть якщо ми знаходимося у тривалих і стабільних стосунках? Які наслідки має зрада та чи є шанс відновити довіру? Що робити, якщо це я — людина, яка зрадила? Як психотерапія працюватиме з парою, яка пройшла через зраду? Відповідають психотерапевти Тритфілд.
Відповідає психотерапевтка Марія Аксьонова
Звідки береться бажання чи «потреба» зраджувати партнера чи партнерку в романтичних стосунках? З яких причини ми вступаємо у тривалі «трикутні» стосунки?
Якщо коротко, бажання зраджувати виходить з потреб, які з певних причин не вдається задовольнити у стосунках і при цьому важко або неможливо проговорити складнощі, що виникли, озвучити свої потреби партнеру/партнерці.
Часто перша причина, яка спадає на думку під час розмови про зраду, це незадовільне сексуальне життя. І справді — неможливість втілити певні фантазії з партнером/партнеркою, “заборони” на певну еротичну поведінку або навіть на певні слова в парі можуть наштовхнути на роздуми про зраду. Годі говорити про банальне згасання сексуального потягу в довготривалих стосунках, або коли сексу просто недостатньо через різний сексуальний темперамент у партнерів. Проте причиною зрад часто стає незадоволення саме емоційних потреб, таких як безпека, прийняття, свобода виражати свої емоції і бажання, потреба в увазі і визнанні, спонтанності. І так, вони дуже сильно відбиваються на якості і регулярності сексуального життя, але не обмежуються ним.
Люди нерідко зраджують після важких втрат або на тлі травматичних подій, а також під час кризи у відносинах або особистісної кризи. Будь-яка криза або втрата переживається нами як смерть: смерть частини свого життя, частки себе самого, попередньої версії стосунків. І тоді потреба в зраді — це про протест проти цієї смерті, це потреба відчути себе живим, не дивлячись ні на що.
Але зради стаються і в люблячих парах, де присутня емоційна близькість. Чому так? Відома дослідниця і парна терапевтка Естер Перел говорить про наші дві базові потреби у відносинах, які за визначенням перебувають у конфлікті між собою — це потреба у сталості, передбачуваності, безпеці, ясності, з одного боку, і потреба у новизні, ризику, невідомості, з іншого. У довготривалих стосунках ми відчуваємо цю безпеку, тепло і близькість, натомість місця для здивування і пристрасті стає все менше. Чим більше у відносинах відповідальності, тим менше збудження і спонтанності. І тоді саме це бажання відчути себе знову живим, віднайти якусь давно забуту частку себе, відчути те, чого не відчували дуже давно, штовхає нас на зраду. Ми скоріше шукаємо не іншу людину, а іншого себе — того себе, яким з тієї чи іншої причини не можемо собі дозволити або перестали бути зі своїм партнером/партнеркою. Проте зрада — це не єдиний вихід. Естер Перел досліджувала пари в різних куточках світу, і питала в них, коли чи за яких умов вони відчувають найбільший потяг до свого партнера/партнерки. Виявилося, що всі відповіді можна було поділити на три умовні групи:
- Коли партнера/партнерки немає поряд, і я можу про нього думати і фантазувати, або коли ми тільки зустрілися після розлуки.
- Коли партнер/партнерка мене здивували, я дізналася/дізнався щось нове про нього/неї.
- Коли я бачу свого партнера/партнерку під час того, як вони роблять щось, що у них добре виходить і чим вони насолоджуються.
Все це про певну відстань, яка необхідна для того, щоб побачити свого партнера/партнерку по-новому і ніби “захотіти” його/її заново, бо цілком природно, що нам важко хотіти те, що ми вже маємо. Тобто для справді життєздатних відносин дуже важливо навчитися танцювати такий собі танок віддалення і зближення в тому ритмі, який підходить конкретній парі.
Тривалі трикутні стосунки — це продовження історії про потреби, які нам не вдається задовольнити з однією людиною або ми навіть і не намагаємося, бо не віримо, що це можливо. І тоді ті наші два протилежні запити на відносини реалізуються з двома різними партнерами/партнерками. Часто ми відчуваємо, що нас тримає в таких любовних трикутниках страх зробити боляче близькій людині або страх кардинальних змін в житті. Але десь всередині ми ніби підсвідомо розуміємо, що якщо ми відмовимося від одних відносин заради інших (тих, де ми відчуваємо пристрасть і збудження), вони перестануть бути такими збуджуючими і хвилюючими.
Вас може зацікавити: Як працює парна психотерапія
Відповідає психотерапевтка Елла Коцай
Як бути парі, в якій було викрито зраду одного з партнерів? Що зрада означає для пари, як пари обходяться з цією подією? Чи є шанс зберегти і відновити стосунки після зради?
Зрада — це одне з найскладніших і найболісніших переживань у відносинах. Вона може призвести до глибоких емоційних травм, розчарувань та криз довіри. Це явище стосується не лише фізичної невірності, а й емоційних зрад, які також можуть завдати шкоди стосункам. Зрада не лише змінює динаміку відносин, а й викликає глибокі питання про любов, довіру і цінності партнерів. Люди обирають шлях зради з різних причин, які можуть бути як особистими, так і спільними для обох партнерів.
Ось кілька поширених причин:
- Втрата емоційної близькості: коли партнери відчувають, що їхні емоційні зв’язки ослабли, це може призвести до пошуку уваги з боку інших людей.
- Незадоволеність у стосунках: якщо один з партнерів відчуває, що його потреби не задовольняються, він може шукати їх у сторонніх стосунках.
- Пошук нових вражень: люди можуть зраджувати, щоб отримати нові емоції, адреналін чи різноманіття, особливо коли стосунки стали нудними.
- Вплив оточення: соціальне середовище може впливати на рішення про зраду, адже в певних колах може існувати сприйняття зради як чогось прийнятного або нормального.
- Кризи у житті: стрес, проблеми на роботі, особистісні кризи або інші важкі ситуації можуть спонукати до пошуку емоційного виходу за межами відносин.
- Проблеми з самооцінкою: деякі люди можуть зраджувати, щоб підтвердити свою привабливість або самоповагу через визнання з боку інших.
- Неправильні уявлення про відносини. Деякі люди можуть вважати, що зради не є серйозною проблемою або не бачити в ній етичного конфлікту.
Зрада часто впливає на динаміку відносин. Вона вимагає від пари відкритого спілкування, роботи над проблемами і часто потребує також професійної допомоги для відновлення довіри та відносин. Пара може зберегтися після зради, але це потребує значних зусиль з обох сторін. Це дуже складний процес. Але якщо пара зуміє відновити довіру, партнери підтримають одне одного під час важкого процесу, зуміють визначити свої спільні цінності у стосунках, щоб відновити емоційний зв'язок, зрозуміють причину зради і якщо обидва партнери будуть мати можливість вільно висловити свої почуття, переживання та потреби, — є велика ймовірність, що пара збережеться. Пари, які пережили зраду і змогли зміцнити свої стосунки, переважно стають ближчими. Успіх залежить від готовності обох партнерів працювати над відновленням відносин. Комунікація є важливим моментом у парі, де обидва партнери можуть зрозуміти одне одного та підтримати під час складного процесу у житті.
Вас може зацікавити: «Мій клієнт — стосунки пари». Психотерапевтка Олена Сєргєєва про парну терапію
Відповідає психотерапевтка Маша Цуканова
Якщо це я – людина, яка зрадила в парі, як впоратися з емоціями, які переповнюють, яку стратегію обрати для зменшення шкоди людині, яку я зрадив/ла?
Для початку, у мене для нас усіх погана новина: зрада — частина нашої природи. Справа в тому, що мозок людини формувався та розвивався довгі тисячі років. На старі біологічні програми згодом накладалися нові, більш еволюційно вигідні, проте старі при цьому нікуди не дівалися: вони досі залишаються там і вступають у конкуренцію з новими. Звідси така каша в наших почуттях та потребах.
Саме це і сталося з програмами полігамії та вірності. Старозавітна, так би мовити, програма велить людині урізноманітнювати та збільшувати кількість партнерів. А нова програма вимагає зберігати вірність комусь одному (хоча б певний час).
Треба сказати, що нова програма в цілому перемагає, чому є біологічні маркери. У людських самок, наприклад, овуляція проходить приховано — тіло жінки не оголошує щомісяця яскравий кастинг на роль кращого самця, тобто передбачається, що цю роль виконує якийсь один конкретний чоловік. Само собою, соціокультурні норми Західної цивілізації теж підтримують моногамію або принаймні серійну моногамію. Тому вірність ми зчитуємо як норму.
Але, знову ж таки, погані новини: якщо любовний союз існує досить довго, то фазу пристрасного романтичного кохання, такої собі зацикленості на коханому (давні греки називали це кохання ерос) змінює фаза теплої любові-прив'язаності (сторге). Так ось неможливість подумати ні про кого іншого і палке бажання зберігати вірність одному єдиному об'єкту властиві людині тільки на фазі ероса. Після цього ми перестаємо бути сліпо-глухо-німими і знову помічаємо привабливих людей навколо себе, — а це означає, що заново вмикається битва потреб. Тож природа нам аж ніяк не допомагає залишатися доброчесними.
І про ось це банальне «я людина, і ніщо людське мені не чуже» (і коряві біологічні програми в тому числі) варто згадувати, якщо сором чи провина накривають мідним тазом після зради. Це, звичайно, не вся правда, і далеко не все, що можна зробити, але нормалізація і хоч якась валідизація того, що відбувається, може допомогти. Бути собі теплим і вірним другом — найкраща стратегія у будь-якій кризовій ситуації.
До речі, нормалізація та валідизація — універсальні помічники. Вони спрацьовують і в тому випадку, якщо автор зради впав в афект від своїх дій, і тоді, коли він просто помірковано страждає.
Але розглянемо ці два випадки окремо: афект і докори сумління. Якщо ми маємо справу з афектом, тобто вибухоподібним, бурхливим відреагуванням лавиноподібних почуттів, то в цьому випадку завдання у нас одне і тільки одне: заспокоїти себе, зняти афект. Будь-які дії в цьому стані небезпечні: у людини в афекті практично не працює думалка, емоційна картина сильно перебільшена і викривлена — і дуже-дуже висока ймовірність своїми імпульсивними діями нашкодити собі або оточенню, навіть якщо на той момент ці дії здаються максимально розумними. Ні, це не так. Людина в афекті — мавпа з гранатою.
Тому ми дихаємо, п'ємо воду, вирішуємо математичні завдання, б'ємо грушу, ходимо пішки, кричимо (тільки не на людей — в поле, в подушку, в балійку з водою), помічаємо своє тіло і простір навколо себе, плюхаємося на плече добрій мамі, вірному другові чи терапевту чи, прости боже, куримо, — одним словом, робимо все можливе і доречне для того, щоб повернути себе у відносну тверезість. Тільки після цього з'являється справжня можливість переживати і осмислювати подію та робити здорові вчинки.
Пережити те, що трапилося у всій повноті, — добре для психіки, навіть якщо це болючий процес. Це профілактика від настирливої тривоги, яка може переслідувати автора зради. І це спосіб не розщепитися, зберегти свою душу цілісною, хоч і видозміненою з цього часу.
Для цього добре виявити, розліпити, назвати і пережити весь спектр почуттів, породжений зрадою. Мабуть, там буде страх: а як тепер жити по-новому; а що, якщо дізнаються? Швидше за все буде сором (та й добре, якщо він є, значить, перед нами не психопат): так ось яка я, виявляється, людина. І так, це нове знання про себе треба якось надягати на себе, бо проти реальності немає прийому.
Підозрюю, що буде там і провина: мені не подобається вчинок, який я зробив. І з провиною у разі зради треба розбиратися дуже уважно. Страшна провина неусвідомленої людини: щоб не переживати її, вона може гніватися та нападати на партнера. І сенс у цьому захисному гніві може бути дуже різним: від «Подивися, до чого ти мене довів» до «Коли ти дивишся на мене, я згадую про те, що вчинив, і мені стає нестерпно поряд з тобою».
У звичайному житті провина — найлегше і найприємніше почуття, тому що проти неї є простий антидот — спокута. Наприклад, словесна — вибачення. Або спокута дією, репарації — подарунки, гроші, допомога, ласка, увага тощо. У крайньому випадку залишається спокута покаранням: один ходить надутий, огризається, ігнорує, а другий терпить, поки того не попустить, кається.
Але у разі зради спокута стає слизькою темою. Тому що тут вона може принести партнеру не тільки і не стільки заспокоєння, а ще і потенційний біль. Якщо партнер не знав про зраду, жив у щасливому невіданні, мені варто десять разів подумати, заради чого чи заради кого я хочу зізнатися. Я це роблю для нього, свого партнера, щоб він не був обдуреним і міг обирати мене або відмовлятися від мене з розплющеними очима, якщо я, зрадник, таким йому не підходжу? Я це роблю для нас, бо бачу хитання у стосунках і хочу дістати сміття з-під килима, щоб у нас з'явився шанс впоратися по-новому? Або я це роблю просто заради власної потреби залишитися хорошим: не справляюся зі своєю тривогою, провиною та відповідальністю, не хочу нести цю ношу — і тому просто встромляю свою тривогу в партнера, щоб видихнути самому та перекласти її на його плечі. «Фух! Я більше не гадина, я ж у всьому зізнався. А як тобі тепер із цим знанням, сам і розбирайся»?
От, наприклад, що думав про непрохані зізнання Отелло:
«Того, хто не дізнався про грабіж,
Іще не пограбовано.
…
Я міг би бути
Щасливим і тоді, коли б вона
Зробилася коханкою для полку,
А я цього не знав».
До чого я? Зізнання — це не сферичне зізнання в вакуумі. Це фігура на певному фоні. У нього є контекст: потреби, цінності і почуття партнера; потреби, цінності і почуття автора зради; форма і обставини для зізнання. Це все необхідно врахувати, щоб зробити вибір.
Людина, яка зрадила, може відчувати і огиду, і самотність, і злість від того, скільки почуттів їй доводиться зараз виносити. Але тут є місце і задоволенню з радістю — адже якась потреба в цій зраді все ж таки задовольнилася. І подяка, наприклад, за те, що нехай у такий спосіб, але я дізнався про себе щось важливе. І ці приємні почуття так само важливо помічати і переживати, як і важкі, щоб знову не відщеплювалася ніяка частина реальності чи особистості, і гештальт міг закритися по-справжньому, а не залишитися відкритою вкладкою в психіці.
Обробляти те, що сталося, добре б і через сенси, тому що після зради людина відкриває багато нового про себе і про світ. Що вона не така, якою себе уявляла. Що її стосунки не такі, як вона думала. Що саме кохання — не те, у що вона вірила. І ці новини треба виявити та асимілювати.
Важливо розуміти, чи говоримо ми про зраду як про одноразовий зрив, чи це маркер хронічної напруги в житті. Якщо історія хронічна, і авторові зради не подобається цей спосіб, він хоче його змінювати, має сенс відчепитися від зради як такої і звернути увагу туди, звідки ноги ростуть, — на спосіб життя в цілому. Зради можуть виявитися чим завгодно: від залежності на зразок ігрової або харчової до способу збалансувати вигоряння від ненависної роботи. Це може бути спосіб відреагувати якусь хронічну напругу в стосунках. Причому вона може бути цілком реальною, наприклад, викликана сексуальною неузгодженістю партнерів чи загальним міжособистісним непорозумінням. А може бути й суто проективною: якісь почуття, які ми запам'ятали давним-давно у дитинстві, можуть виникати поряд із партнером, який не має до них майже жодного відношення. Існує, наприклад, теорія, що любовні трикутники ростуть із трьох-п’ятирічного віку, коли дитині потрібно пройти тріангуляцію у стосунках я-мама-тато.
Словом, ми не знаємо, до чого приведе це дослідження. Цілком ймовірно, що симптом зникне і зради припиняться. Але може виявитися так, що за співвідношенням ціна-якість це зараз найоптимальніший спосіб. Зрештою, у деяких випадках і вірність може бути видом пасивної агресії.
Вас може зацікавити: Що таке тривожний тип прив’язаності?
Відповідає психотерапевтка Катерина Рожкова
Як терапія працює з парами, в яких відбулася зрада, або з людьми, яких зрадили/які зрадили?
Щоб відповісти на це питання, варто визначитись з самим поняттям зради в стосунках. Часто люди мають про це різні уявлення, часом досить не очевидні. І насправді — це прямо величезний спектр запитів. Наприклад, для одного зрадою буде виникнення сексуального зв'язку з третьою особою або невірність (перелюб), для іншого — це трудоголізм партнера(ки), коли «зраджують з роботою», для третього — ігнорування та приниження в стосунках, відсутність поваги. Цей перелік можна продовжувати.
Тому я вживатиму дане поняття у широкому контексті та називатиму зрадою певні дії або бездіяльність, які порушують узгоджені між партнерами(ками) норми та домовленості. Коли пара звертається за терапією, з партнерами ми будемо уточнювати поняття зради індивідуально.
Зрада може бути не лише сигналом до розриву стосунків, а і сигналом до змін у відносинах, перегляду цінностей та формування нових правил і домовленостей, або навіть можливістю зблизитись, як не парадоксально це звучить.
Зрада порушує емоційну безпеку (часом і фізичну), завдає болю і викликає багато складних почуттів, які в терапії потребуватимуть валідації та прийняття. Зраджений(а) може переживати сором і провину, задаючись питаннями «що зі мною не так? чому зі мною так вчинили?» (віктімблеймінг, направлений на себе), панікувати і лякатись, а також гніватись та гидувати. Зрадник(ця) може відчувати сором та провину, часом імпульси скоріше їх позбутись і гнів на партнера(ку) власне за те, що мусить перед ним/нею відчувати, переживати огиду. При цьому партнери(ки) також мають теплі почуття одне до одного.
Тому в парній терапії серед питань також підніматимуться питання “Чи важливі переживання партнера(ки) для мене і чи можу я їх прийняти? Чи, може, мені важливо отримати полегшення якнайскоріше?»
Загалом, терапевтична робота так чи інакше буде стосуватись широкого контексту життя пари, способів комунікації партнерів(ок) для підсвічування тих моментів, де виникає дисконект. Включатиме роботу з межами і сенсами та відновленням довіри, і це — досить довга і кропітка спільна робота.
Досить поширеним питанням в терапії пар є «А скільки це триватиме?»
І перш за все, варто сказати, що терапія триватиме доти, доки ви відчуватимете і ній потребу. І на ефективність та швидкість впливатиме власне структура особистості партнерів(ок), їхня емоційна зрілість, рівень травматизації від зради, способи побудови комунікації, рівень спротиву всіх учасників процесу, індивідуальна швидкість інтеграції змін, що відбулись і відбуватимуться в стосунках.
Зазвичай найбільш суттєві зміни починаються тоді, коли винний(а) визнає власну відповідальність за те, що заподіяв(ла) болю партнеру(ці). А постраждала сторона може щиро прийняти вибачення без саботажу процесу.
Що краще — обрати індивідуальну чи парну психотерапію? Як відбуватиметься терапія, над чим працюватиме?
Відповідь на це питання буде залежати від конкретного запиту, який є потреба вирішити.
В парній терапії клієнтом є пара. Важливою є добровільна згода обох партнерів(ок) на терапію. Чудово, коли партнери(ки) мають узгоджений між собою запит. Наприклад, обоє хочуть зберегти стосунки. Якщо такого немає, будьте готові до того, що в терапії доведеться витратити певний час на прояснення і узгодження запиту. Це може відбутись на першій зустрічі, а може потребувати кількох зустрічей.
Яякщо один(а) з партнерів іде на терапію добровільно, а інший(а) на вимогу / з почуття провини чи обов'язку, не бачить сенсів у парній терапії, — краще зробити вибір на користь індивідуальної.
Буває і так, що парна терапія піднімає питання для індивідуальної. І паралельно людина може знайти собі спеціаліста та звернутися за індивідуальною терапією.
Індивідуальна терапія буде направлена на підтримку в переживанні зради та складних почуттів, які з нею пов'язані. Для людини, яку зрадили, вона передбачає також відновлення самоповаги. Для людини, яка зрадила, терапія включатиме роботу з почуттями провини та сорому, дослідження особистісних змін, які спонукали до зради або проявились після. І в обох ролях буде відбуватись певна робота, пов'язана з кризою ідентичності, яка виникає внаслідок зради. Актуальним для індивідуальної роботи може також бути питання конфлікту цінностей з поведінкою.
Якщо заглибитись, певні нюанси терапевтичної роботи будуть відрізнятись, залежно від індивідуальних особливостей кожного.
Тема зради в індивідуальній терапії також може звучати в іншому аспекті — як не зраджувати собі. Що фактично передбачає реконструкцію / побудову довіри до себе і своїх почуттів. Або ж виникає потреба віднайти себе якогось(усь) — цінного(у), бажаного(у), живого(у), щасливого(у) тощо.
Хочу звернути увагу, що парна терапія (так само, як і індивідуальна) передбачає, що вам доведеться відпрацьовувати певні навички поза терапевтичною сесією.
І також запастись терпінням, оскільки часом терапія працює, як ретинол при акне: «витягує» все на поверхню і викликає «загострення [висипів]». У дерматології це так званий «період чистки», після якого поступово відбуватиметься покращення. І в психотерапії аналогічні процеси теж мають місце.
