5 запитань про розлучення

Як зрозуміти, що час розлучатися?

Для мене єдиними тригерами є насильство та залежність, наприклад алкоголь, коли партнер уже як такий не у відносинах. Зрозуміло, що до цього тривала історія співзалежності всієї родини як системи, але це для мене внутрішньо нестерпно. Хоча є жінки, які чудово доживають до старості з чоловіком, що п'є, носять йому пляшечку горілки, ховають десь у тумбочці, але для мене це не про здорові стосунки, я сенсу в таких стосунках не бачу.

У всіх інших ситуаціях треба таки спиратися на свої потреби: наскільки вони задовольняються, наскільки вони можуть бути задоволені, наскільки можна розмовляти про це з партнером, наскільки партнер готовий йти назустріч, наскільки взагалі ви бачите перспективи розвитку цих відносин. Кожен для себе шукає у цій темі, часто довго шукає, а хтось ухвалює рішення швидко. Є клієнти, які приходять і кажуть: — От я вирішив (або вирішила) розлучитися. — Коли вирішив? — Та от учора. І реалізує цю ідею досить швидко, не до кінця перевіривши, чи це точно те рішення, яке зараз пасує. Я добре знайома з цією темою «зсередини себе», тому що у мене тема про розлучення визрівала років 5, мабуть.

Як переживати розлучення?

Переживати, це точно. Це найголовніше. Як — це вже в когось що болить: у когось це вина, у когось — сором, у когось — біль зради та вражене самолюбство, у когось — велика злість, роздратування, розчарування. Зазвичай це взагалі ціла купа сумнівів: може, треба було спробувати ще щось, може, був би якийсь інший шлях. Я не бачила людей, які легко і швидко справляються з цим — з людей, які своєю емоційною своєю сферою взагалі в принципі цікавляться, не просто таких функціональних роботів, які «встав, переступив, пішов далі», а з «більш-менш живих».

Це завжди боляче. Наприклад, у моєму випадку ініціатором розлучення була я, проте мені було не менш боляче, ніж моєму чоловікові. А можливо, навіть сильніше боляче, бо я брала на себе відповідальність за наслідки цього всього, у тому числі й діти залишалися зі мною. Розрулювати потім їхній емоційний стан — це теж, загалом, була моя відповідальність. Важливо, щоб був хтось близький, хто б підтримував у цей момент. Щоб це мало якийсь «канал виплескування», щоб людина десь могла виділити те, що у неї всередині накопичилося. Щоб ця рана почала потихеньку зарубцьовуватись. І щоб вона не гноїла, треба дістати з неї все, що там було. Можливо, зробити якусь роботу над помилками: де я могла б якось по-іншому повестися, як би могло скластися, якби я не ухвалила це рішення? Все одно ці питання собі поставити треба.

Чи є життя після розлучення?

Однозначно є. І найчастіше життя більш вільне, яскраве, світле. Принаймні у випадках, які були у мене в практиці, у моїх клієнтів — і в моєму особистому. Після нашого розлучення минуло 13 років, і нарешті ми дійшли до рівня, коли, наприклад, цей Новий рік ми зустрічали разом: колишній чоловік був зі своєю дружиною, я була зі своїм чоловіком, були діти, батьки, ми спілкувалися дуже мирно, дружньо. Розлучившись, ми дали одне одному шанс на інше життя, якісніше. Для мене точно життя стає більш усвідомленим, тому що ми ставимо собі питання: А що ж мене не влаштовувало і як я можу збудувати своє життя інакше? Так щоб мене влаштовувало. Знайти ті місця, де я не задоволена і як ці потреби можуть задовольнятися десь у іншому місці. Чи можу я дозволити собі більше? Зазвичай це все знаходиться всередині — про дозвіл. Наскільки я можу дозволити собі у максимально повному обсязі бути присутньою в стосунках?

Що зробити, щоб дітям було легше?

Найважливіше — щоб батьки залишалися дорослими людьми, а не дітьми, які перекладатимуть свій біль на власних дітей. Це єдина, напевно, правильна річ, яку вони можуть зробити, — залишатися окей для дітей. Тобто у батьків обов'язково має бути місце, де вони переживають свій дорослий біль, але для дітей вони все одно повинні залишатися стійкими батьками, давати їм зрозуміти, що діти кохані і що вони не мають жодного стосунку до того, що батьки розлучаються. Більше того, їм гарантована турбота з боку тієї людини, яка з родини йде. Бувають, звичайно, випадки, коли вона й не гарантована, але тоді хтось із батьків бере на себе відповідальність бути і тим, і іншим у стосунках — мамою та татом для дитини. Дитина має знати правду, тому що діти чутливі, вони все одно все це зчитують миттєво. І коли дітям морочать голову («тато поїхав у відрядження»), це швидше веде до нездоров'я дитини, бо вона відчуває, що відбувається щось інше, — але не знає правди. Звичайно, важливо, щоб дитина вже могла хоч щось розуміти, коли їй там 6-7 років або більше, щоб вона розуміла, що відбувається.

Як психотерапія допомагає при розлученні?

Для мене в цьому сенсі психотерапія є просто необхідним інструментом для виділення цих накопичених переживань. Тому що психотерапевт — це людина, яка емоційно не залучена, але може дуже тонко, із підтримкою та співпереживанням, поставити правильні питання, допомогти розділити ось цей ком наростаючих почуттів, розкласти їх по поличках, допомогти переживати кожне окремо, наскільки це можливо. Виділити лють, чи розчарування, чи біль, підтримати якийсь час у новому русі.

Іноді для тих, кому це дуже болісно далося, — це як наново почати ходити. Тобто почати знову жити, дивитися на всі боки, бачити інших людей, вміти їм довіряти, відкриватися новим відносинам. Робити самостійно цю роботу насправді дуже складно, а психотерапевт — це така спеціально навчена людина, яка розуміє, що відбувається, і розуміє, які наслідки бувають у цих переживань. Наприклад, якщо цей біль сильно накопичувати, начебто відбулася консервація болю всередині, і начебто нічого не болить, і начебто все добре. Але в нові стосунки така людина не йде та інших людей теж не дуже помічає.