Чим відрізняються психолог, психотерапевт, психіатр і чому це важливо?

Хто такий психолог

Психолог — це фахівець, який закінчив гуманітарний чи медичний виш, отримав диплом психолога чи медичного психолога. І далі або не вчився, або вчився на короткострокових курсах та тренінгах.

На відміну від психотерапевта, психолог з однією лише вузівською освітою не підготовлений вести індивідуальну приватну практику. Такі фахівці працюють у школах, у науці, займаються теорією, проводять соціологічні опитування та дослідження, можуть працювати у HR чи маркетингу.

Іноді сертифіковані та досвідчені психотерапевти у власних біографіях та текстах використовують слово "психолог", щоб знизити тривогу людей, які досі бояться слова "психотерапевт". Тож уточнюйте освіту.

До психолога можна звернутися за діагностикою чи за однією консультацією. Такий психолог може допомогти сформулювати проблему і підказати, як діяти далі (наприклад, він направить до лікаря, до психотерапевта або дасть певні рекомендації, як поліпшити свій стан самостійно).

Хто такий психотерапевт

Психотерапевт — це фахівець, який здобув гуманітарну, загальну медичну освіту або освіту в галузі психіатрії, а потім пройшов додаткове навчання та сертифікувався в одному з напрямків (наприклад, психоаналіз, КПТ, гештальт-терапія та ін.). Різниця між психологом і психотерапевтом полягає саме в цій додатковій освіті та сертифікації. Психотерапевт веде приватну практику та може індивідуально працювати з клієнтами.

Такі фахівці працюють з найрізноманітнішими темами: горе і втрата, тривожність, проблеми в сім'ї, стосунки з дітьми або батьками, самооцінка, професійне вигорання, ставлення до власного тіла, фобії тощо. Це та робота, яку ми інтуїтивно уявляємо собі, коли думаємо, що «треба мені звернутися за допомогою, а то щось складно». Коли ми дивимося кіно, в якому фахівець раз на тиждень приймає клієнта в кабінеті чи онлайн, це також психотерапевт.

Хто такий лікар-психотерапевт

Лікар-психотерапевт — це медичний психолог або психіатр, який після медичного вишу закінчив програму підвищення кваліфікації за державним зразком.

Такі фахівці мають право виписувати таблетки, найчастіше працюють у медицині в контакті з іншими лікарями (наприклад, якщо фізичний симптом виникає через психосоматику). Можуть лікувати клінічні стани: сильні панічні атаки, клінічні депресії, безсоння через виснаження та стрес.

До лікаря-психотерапевта можна звернутися за виражених клінічних симптомів або якщо вас до нього направить лікар. Часто кардіологи чи гастроентерологи направляють до лікаря-психотерапевта, якщо розуміють, що фізичні болі мають психосоматичну природу.

Хто такий психіатр

Різниця між психотерапевтом та психіатром у тому, що психіатр працює з патологічними станами, які умовно виходять за межі «норми», хоча поняття норми досить розпливчасте.

Нерідко психіатри паралельно закінчують програму сертифікації психотерапевтів і можуть вести приватну практику вже як психотерапевти.

Психіатр може виписувати таблетки, наприклад від важких форм депресії.

Звертатися до психіатра варто, якщо в людини галюцинації чи «голоси в голові», якщо відвідують нав'язливі думки про суїцид, якщо неможливо контролювати свою поведінку — та за інших подібних станів. Іноді до психіатра направляє психотерапевт, щоб отримати додаткову фармацевтичну підтримку. Наприклад, під час лікування тривожного розладу клієнт може приймати протитривожні, виписані психіатром, і паралельно проходити індивідуальну терапію у психотерапевта.

Найчастіше до психіатра потрапляють, а не приходять. Тому що критичність до власного стану та поведінки — симптом норми. Якщо ви думаєте зі мною щось не так, те, що я відчуваю і думаю, це не нормально! — із величезною ймовірністю ви психіатрично здорові й можете звертатися за допомогою до психотерапевта, який перенаправить вас, якщо знадобиться рецепт на ліки.

Хто такий дитячий психолог

Фраза дитячий психолог є коректною для людини, яка працює з дітьми в форматі приватної практики. Так вийшло, що говорити дитячий психотерапевт не прийнято, хоча за механікою роботи різниці між психологом та психотерапевтом саме у дитячій терапії часто немає: це часто саме психотерапія, але фахівці не завжди мають право так себе називати, а іноді просто не хочуть.

Особливість пов'язана з тим, що для роботи з дітьми фахівці не завжди навчаються у рамках класичних програм з підготовки психотерапевтів, оскільки такі програми не дуже щедрі на спеціалізації та техніки роботи з дітьми. Фахівці йдуть вчитися до конкретних майстрів на курси за їхніми методиками. Оскільки такі курси, як правило, не акредитовані як програма підготовки психотерапевта, — назвати себе психотерапевтом не можна. Однак часто дитячий психолог має сертифікацію в якійсь класичній програмі з підготовки психотерапевта (цього цілком достатньо для роботи), але далі всі основні сили та фокус уваги спрямовує на методики та техніки роботи з дітьми, які часто не пов'язані з напрямком, де сертифікувався.

Тобто дитячий психолог може бути сертифікованим психоаналітиком або гештальт-терапевтом, але більше не вивчати цей напрямок, а концентруватися на цікавих для нього методиках та техніках в галузі дитячої психології. Можна сказати, що дитяча психологія — це взагалі окремий напрямок. Отже, фраза «дитячий психолог» — це нормально, рідко можна зустріти «дитячий психотерапевт», хоча це теж нормально. Усе це не скасовує того, що батькам потрібно знати про підготовку фахівця. Стандартної вищої освіти для роботи з дітьми у межах приватної практики — мало.

Вища освіта психолога, психотерапевта та психіатра

Відмінності між психологами і психотерапевтами починаються з освіти, хоча базова освіту однакова і для перших, і для других. Є дві можливі галузі навчання та професійного розвитку психолога: гуманітарна та медична. Кожна гілка готує спеціаліста для відповідної галузі. Гуманітарні виші готують психологів загального профілю, які потім знаходять себе, наприклад, у ролі шкільного психолога, наукового співробітника у НДІ, HR у приватній організації. Така освіта триває 5-6 років.

Медичні виші готують спеціалістів для медичних закладів, тобто медичних психологів. Наскільки мені відомо, у деяких пострадянських країнах зараз розробляють (або вже ухвалили) закон, який забороняє гуманітарним психологам працювати у медичних закладах. Що логічно: немає медичної кваліфікації. Так само логічно, що й навчатися довше — 7 років: ширша область знань та більше відповідальності у роботі.

Тепер з'ясуємо, що взагалі дає психологічна освіта? З практичного погляду — нічого. Жодні виші не готують спеціалістів для класичної індивідуальної роботи, навіть якщо так називається спеціальність у дипломі. А кого тоді готують? Діагностів, наукових співробітників та теоретиків. Насамперед виш готує спеціаліста-діагноста, який вміє збирати інформацію (анкети, інтерв'ю, проективні методики), аналізувати її та на основі цього давати рекомендації. Причому найчастіше рекомендації адресовані адміністрації закладу, який обслуговує психолог.

Різниця між психологом та психотерапевтом на прикладі шкільного психолога

Поясню на прикладі шкільного психолога. Він перебуває у навчальному закладі насамперед в інтересах школи, а не, як здавалося б, в особистих інтересах батьків та дітей. Його завдання — спостерігати за психологічним кліматом, знати про проблемні зони у колективах та розробляти рекомендації для вирішення цих проблем, погоджуючи їх з адміністрацією. Розмова з батьками може бути лише частиною вирішення конкретної проблеми. Здоровий глузд підказує, що шкільний психолог працює заради дітей, але насамперед він обслуговує завдання навчального закладу.

Припустімо, у школяра розлучаються батьки, він важко це переживає та зривається на своїх однокласниках. У такій ситуації дитині міг би допомогти і психолог, і психотерапевт. Відмінність у тому, що завдання шкільного психолога — відстежити проблему, обговорити з адміністрацією школи та вчителями, розробити рекомендації та застосувати їх. Розмова з батьками буде приблизно такою: Ми зі свого боку задіємо вашу дитину в активних заходах (попросимо допомогти старшокласникам зробити випускний вечір), щоб відволікти та зацікавити, попередимо весь викладацький склад про те, що потрібно робити у разі прояву агресії з боку дитини чи у її бік, а вам радимо звернутися до приватного дитячого психолога для довгострокової психологічної підтримки дитини. Технічно на цьому відповідальність шкільного психолога закінчується. Довгострокова індивідуальна психотерапевтична робота з дитиною — не компетенція шкільного психолога. Просто тому, що дітей у школі сотні. І хоча шкільний психолог вкладається у роботу, його завдання насамперед стратегічне. Ані у межі відповідальності, ані у межі компетенції звичайного шкільного психолога не входить індивідуальна психотерапія з дитиною чи сімейна психотерапія для родини.

Клінічний психолог та психотерапевт. Відмінності на прикладі мед. установи

У випадку з медичним закладом гарним прикладом буде спільна робота мед. психолога та кардіолога. Де після скарги на «серцевий напад» одного з пацієнтів кардіолог після всіх аналізів впевнений, що з серцем все гаразд і тут пахне панічним атаками. У такому разі кардіолог у тандемі з мед. психологом відпрацьовує таку версію, і якщо вона підтверджується, мед. психолог популярно пояснює пацієнту, що це соматичний прояв психіки. Із серцем все добре і треба піти вирішувати цю проблему до психотерапевта.

В обох прикладах у певний момент історія доходить до точки, де відповідальність та компетенція психолога (або мед. психолога) закінчується. Стратегічна робота виконана, а далі йдеться про тактичну індивідуальну роботу з конкретним випадком, конкретним запитом, конкретною людиною зі своєю історією. Або, іншими словами, про індивідуальну роботу поза межами установи.

Сертифікаційні програми, що відрізняють психотерапевта від психолога

Тактична робота, тобто індивідуальна довгострокова робота із запитом, потребує особливої підготовки та навичок. Чим відрізняються психолог та психотерапевт з погляду післядипломного навчання? Повторюся ще раз: виші не дають потрібної підготовки. А що дає? Психотерапевтичні сертифікаційні програми.

Психоаналітик (≈7 років), гештальт-терапевт (≈5 років), КПТшник (когнітивно-поведінкова терапія (≈3,5 роки)) та інші фахівці — це офлайн або онлайн психотерапевт, який закінчив відповідні сертифікаційні програми. Незалежно від напрямку, будь-яка така програма — це виключно практичне навчання, яке формує підготовлених для індивідуальної роботи психотерапевтів.

Справа в тому, що будь-який психолог, що себе поважає, тверезо розуміє, що для індивідуальної роботи з клієнтами йому категорично не вистачить звичайної вищої освіти. Тому якщо психологу цікава робота з людьми у форматі приватної практики, він іде вчитися на психотерапевта. Різниця психотерапевта і психолога — у цій надбудові психологічної освіти, яка дозволяє компетентно вести приватну практику.

Чи може психолог на території пострадянських країн вести приватну практику, маючи лише освіту вишу та не маючи сертифікату психотерапевта? Юридично — можна.

З погляду етики та ефективності — ні.

Ось у цьому непорозуміння і криється одна із причин сумнівної репутації психотерапії. Велика кількість людей дозволяє собі вести приватну практику без належної підготовки — просто тому, що можуть. Звідси й історії про неадекватних фахівців із бубнами

На відміну від психолога, психотерапевт має пройти особисту терапію

З погляду особистої терапії, різниця між психологом, психотерапевтом та психіатром полягає в тому, що пройти сотні годин особистої терапії як клієнт — одна з обов'язкових вимог психотерапевтичних сертифікаційних програм навчання, які готують саме психотерапевтів. Це, як правило, зводить до мінімуму неадекватність людей, які навчаються у програмі майбутніх фахівців. До речі, обов'язкова особиста терапія — одна з причин, чому багато хто не хоче вчитися на психотерапевта: треба йти та опрацьовувати свої рани та неадекват. Безліч фахівців уникають цього, і так і не вивчаються на психотерапевтів. Та й навіщо? Адже юридично для ведення приватної практики в пострадянських країнах психолог (медичний психолог, лікар-психотерапевт) не зобов'язаний закінчувати приватні сертифікаційні програми з підготовки психотерапевтів, і найголовніше — не повинен проходити особисту терапію.

Відмінності між психологом та психотерапевтом закріплені Страсбурзькою декларацією

Тепер найцікавіше. Коли я говорю «психотерапевт», я визначаю це слово в міжнародному розумінні цієї професії. Але є й інше. У першому випадку (у міжнародному розумінні) йдеться про людину, яка закінчила психотерапевтичну сертифікаційну програму згідно з міжнародними нормами. Тобто ми говоримо про відмінності між психологом та психотерапевтом відповідно до норм Страсбурзької декларації.

Нас цікавить пункт 5 цієї декларації:

Не можна закінчити програму з підготовки психотерапевтів, попередньо не маючи відповідної освіти. З гуманітарної галузі це психологія, соціальна психологія, соціальна робота, педагогіка. За медичною гілкою — медична психологія та психіатрія.

Це своєрідний фільтр, щоб не допустити до роботи абсолютно непідготовлених людей. Тобто, маючи якусь освіту зі списку, можна розпочати навчання в сертифікаційній програмі, не маючи — не можна. Але головне в тому, що згідно з міжнародними нормами, щоб стати психотерапевтом, не обов'язково мати медичну освіту, можна також мати і гуманітарну. Усі ці психотерапевти, які сидять у затишних кабінетах у фільмах, за освітою можуть бути психологами, можуть бути психіатрами та навіть соціологами. Це правильно та нормально, тому що психотерапія міждисциплінарна.

До освіти додаємо згадані вище сотні годин клієнтського досвіду в період навчання — от вам і впевнений професіонал.

Як українське законодавство бачить різницю між психотерапевтом та психологом

Я говорив і про інше поняття «психотерапевт». Чим відрізняються клінічний психолог, психотерапевт та психіатр у нашому законодавстві? Справа в тому, що на законодавчому рівні практично у будь-якій пострадянській країні «психотерапевт» — це взагалі не те, про що ви зараз прочитали. Якщо ви відкриєте законодавчу базу, то виявите, що «психотерапевт» — це людина, яка здобула медичну освіту за спеціальністю «психіатр», а потім пройшла додаткову державну спеціалізацію (3 місяці!) «психотерапія». Вуаля. Лікар-психотерапевт.

Законодавчі документи України

Основна проблема в тому, що коли ви переживаєте через розлучення і думаєте, що не завадило б вам сходить до психотерапевта, гугл видає вам «лікаря-психотерапевта», і ви думаєте напевно, це те, що треба . Але це не так. Тому що лікар-психотерапевт зовсім не допоможе вам із розлученням. Лікар-психотерапевт зовсім не підготовлений до цієї роботи. Це людина, яка просто отримала освіту діагноста в межах медичної гілки (ми про це говорили), потім +3 місяці державних курсів і все. Тепер може писати, що він лікар-психотерапевт і вести прийом. Різниця в тому, що це просто людина із державною освітою.

Тут працює та сама схема. Чи має така людина юридичне право вести приватну практику? Так. Але етичного права — не має. Вона взагалі не підготовлена для індивідуальної роботи з точки зору потреб і запитів клієнтів. Вона не навчалася у програмі з підготовки психотерапевтів у міжнародному розумінні цієї професії.

Вас може зацікавити: Чого ми боїмося, коли боїмося йти до психолога?

Чому пострадянська спадщина конфліктує з міжнародними стандартами

Спільнота узгодила міжнародне розуміння професії у 1990 році у вже згаданому Страсбурзі. Не важливо, яку психологічну освіту отримала людина (гуманітарну або медичну), важливо, що вона має необхідні знання в галузі психіки та психології, і головне — вона отримала потрібні практичні навички та кваліфікацію, тобто пройшла шлях від психолога до психотерапевта. Різниця у міжнародному та радянському контекстах була в тому, що ми стали спадкоємцями радянської культури та законодавства. У Радянському Союзі визнавався лише матеріалістичний підхід (Павлов, Бехтерєв), отже — виключно поведінкові напрями (стимул-реакция). Тому що комунізм, тому що Маркс. Весь нематеріалістичний погляд на світ було виключено. У небуття поринули всі інші за своєю філософією напрямки, наприклад, психоаналіз.

У певний момент стало зрозуміло, що у психології потрібно прогресувати та реагувати на індивідуальні запити. Ідея «психотерапії» загалом сподобалася, але при спробі натягнути її на актуальну бюрократичну та ідеологічну основу вийшов виродок.

Чому радянський підхід так сильно зашкодив становленню психотерапії?

1. У нас комунізм і матеріалізм, тому психотерапія — це виключно галузь медицини.
2. У всьому світі програми з підготовки психотерапевтів — це локальні приватні структури, які створювалися навколо відомих діячів та професіоналів, що передають свій досвід. У СССР є лише державна освіта. І крапка. Значить, зробимо курси підвищення кваліфікації. А якщо за бюджетні гроші, то давайте довго не тягнути: нехай будуть не 5 років, а 3 місяці.
3. У всьому світі психотерапія — це ремесло, а значить, приватний прийом та приватне підприємництво. У Радянському Союзі немає приватного підприємництва, а лише державна медицина. Значить, туди психотерапію і запхнемо.

Відсутність культури звертатися за психологічною допомогою і дісталася нам у спадок. Разом зі страшилками про радянську психіатрію. Навколо цього теж чимало міфів, але суть у тому, що з погляду діловодства тривожні розлади та шизофренію не сильно відрізняли, бо для всіх запитів була лише одна точка входу. Люди не дуже спішили зі своїми «душевними» проблемами до лікарів. Слово «психотерапевт», на відміну від «психолога» як нейтральнішого, лякає багатьох і досі, його недолюблюють, тому що воно асоціюється з неадекватною психікою. За радянських часів розмови на кухні всіх влаштовували.

Ну і звісно, у нашому спадковому активі законодавча база, яка діє досі.

Просто відчуйте різницю: 3 місяці держ. курсів або 5 років у програмі міжнародного зразка зі співтовариством, яке постійно рухає дисципліну вперед. Виходить, що зараз на ринку послуг і ті, й інші мають звання «психотерапевт». Тільки одні у сучасному міжнародному розумінні, а інші — у (пост)радянському. До кого ви хотіли б потрапити?

Ще кілька нюансів, на які важливо звернути увагу:

1. Психолог, який веде приватну практику, це все одно психотерапевт.
Він має на це юридичне та етичне право, якщо перебуває у процесі навчання або вже сертифікувався у програмі з підготовки психотерапевтів того чи іншого напряму. Якщо це не так, він має лише юридичне право працювати. Категорично не рекомендую звертатися до такого фахівця у приватному порядку для індивідуальної тривалої роботи. Максимум — за рекомендаціями та діагностичним зворотним зв'язком.

2. Фраза «кандидат психологічних наук» разом із «психотерапевт» — найчастіше просто маркетинг.

Винятком є люди, які частину свого часу регулярно витрачають на теоретичну роботу. Зазвичай це викладачі та теоретики. Вони пишуть книги та взагалі фанати своєї справи. Якщо йдеться про кандидатську як одноразову акцію, у мене завжди виникають питання про мотив людини її написати. Я особисто не знаю жодної людини, яка б це зробила заради науки. Як правило, це «синдром вічного студента» або холодний розрахунок заради «статусу та солідності».

3. Фраза «Практикуючий/практичний психолог» — просто маркетинг. Це все одно, що сказати «практикуючий швець» або «практикуючий перукар». Сама собою професія психолога пов'язана з практикою. Коли так пишуть, хочуть дати зрозуміти, що ведуть приватний прийом, але, як ми пам'ятаємо, це вже психотерапевт, і тут три варіанти: 1) Хочуть уникнути слова «психотерапевт», тому що багато хто його боїться. І прагнуть написати зрозуміліше для «непосвячених», щоб не втратити потенційних клієнтів. За фактом це психотерапія. 2) Не хочуть визнавати, що працюють з «голою» освітою без навчання у програмі з підготовки психотерапевтів. Таких просто перевірити. Якщо далі немає згадок про роботу в рамках певного напрямку, швидше за все, це самодур і треба тікати. 3) Людина намагається дати зрозуміти, що займається не теоретичною психологією у якомусь НДІ, а саме веде практику… але це смішно навіть припускати.

А тепер потрібно внести важливі уточнення, щоби картина остаточно склалася.

Я закликаю не користуватися в індивідуальному форматі та довгостроковому форматі послугами фахівців, які мають «голу» вищу освіту за будь-якою гілкою. Йдеться і про психологів (у тому числі медичних), і про лікарів-психотерапевтів. Такі фахівці можуть бути безперечно талановиті, можуть бути чудовими діагностами, але вони не підготовлені для довгострокової індивідуальної роботи із запитом клієнта. Вони не мають досвіду особистої терапії і у них не поставлено навички ведення приватної практики. Таких фахівців досить багато, і вони легко, як ви зрозуміли, мімікрують у загальному потоці ринку послуг.

Наприклад, людина працює шкільним психологом і паралельно засвоїла і закінчив відповідні спеціальні програми роботи з дітьми чи загальну психотерапевтичну програму (гештальт-підхід, КПТ, тощо.). Така людина може запропонувати вам працювати з вашою дитиною індивідуально. В такому разі закінчується її робота як шкільного психолога та починається робота приватного дитячого психотерапевта у форматі індивідуальних зустрічей. В цьому немає нічого поганого. Але якщо шкільний психолог пропонує працювати індивідуально, але при цьому не закінчував спеціалізованих програм, це некоректна поведінка фахівця.