5 запитань про прокрастинацію

Що таке прокрастинація?

Прокрастинація — це така риса особистості або схильність особистості відкладати заплановані дії чи ухвалення рішень на потім. Або запізнюватися з виконанням запланованого, або взагалі не робити те, що важливо для людини. Або не ухвалювати рішення.

Які люди схильні до прокрастинації?

Це люди дуже старанні. Вони відповідальні, вони дуже вимогливі до себе, вони намагаються робити все ідеально. Дуже часто «достатньо добре» для них практично те ж саме, що ідеально. Це люди, які скаржаться на те, що вони не можуть щось зробити, хоча насправді там часто виникає «не хочу», але зі своїм «не хочу» вони практично не знайомі. У них немає хорошого контакту зі своїми справжніми потребами. І також вони складно відмовляються від якихось зовнішніх пропозицій, ідей, прохань, вимог інших людей. Вони часто погоджуються щось робити, хоча усвідомлюють, що вони цього не зроблять. Ще в них є складнощі із тим, щоб добре розуміти, наскільки взагалі реально щось зробити — про якісь свої обмеження, про обсяги завдання, про те, що взагалі здатна виконати людина.

Звідки береться прокрастинація?

Дослідивши історію дорослішання людей, які схильні до прокрастинації, можна помітити таку цікаву особливість. У вихованні брали участь люди, частина з яких була дуже вимоглива, категорична. Наприклад, це може бути батько (не завжди, але іноді батько). І мама, яка могла скасувати цю вимогу. Тобто всередині людини з дитячого віку оселяється такий конфлікт: будь-яка дуже сильна, категорична вимога може бути скасована. Так розвивається прокрастинація, але це не єдина причина.

Взагалі за останні 10 років кількість людей, які страждають на прокрастинацію, дуже сильно зросла. І зараз, за оцінками, десь 25% людей, взагалі від населення планети страждають через прокрастинацію. Яка причина? Це така, можна сказати, хвороба нашої цивілізації, тому що особливістю нашої цивілізації є те, що щоб якось вбудувати людину в сучасне суспільство, людину виховують примусом. Дуже багато насильницького примусу з самого раннього віку: треба вчитися, треба певним чином поводитися. І людина по суті росте, і дорослішає, і формується під таким гнітом «треба, треба», під вимогами. Потім, коли людина виростає, вона змушена якось адаптуватися і виживати. І особливістю нашої цивілізації є те, що для того, щоб вижити, потрібно постійно чогось прагнути. Потрібно постійно заробляти, неможливо зупинитися, неможливо чогось досягти і видихнути. І таким чином людина виснажується. Що більше вона від себе вимагає, то більше вона відмовляється від якихось справ. І так формується культура не помічати свої вітальні потреби. Вітальні — це банальні потреби у відпочинку, потреби в достатньому сні, у зміні виду діяльності. Ну тобто не можна працювати 24 години на добу 12 місяців на рік, але така ідея є в багатьох людей, дуже стійка, — що це можливо. Дуже часто людина взагалі розучується розрізняти, у чому моя потреба, чого я насправді хочу, від того, що мені нав'язали або що пропагується в суспільстві. Начебто все, що є, — все мене стосується і все мені потрібно.

Чим прокрастинація відрізняється від лінощів?

Лінь насправді — це такий процес, що дуже наповнює. Людина, коли лінується, відновлює свої сили, вона наповнюється, вона відпочиває і відновлюється. І що найважливіше, вона не критикує себе за це. Наче там є дозвіл і таке ухвалене рішення, що я буду відпочивати і це окей, це можна. Прокрастинацію супроводжує дуже інтенсивний внутрішній процес, там є дуже великий осуд за те, що я нічого не роблю, самобичування. І цей процес виснажує, він не приносить відновлення, він не приносить наповнення. Людина в результаті сильно виснажується.

Як психотерапія працює з прокрастинацією?

У підсумку, є кілька важливих етапів у роботі з прокрастинацією в психотерапії. Для початку, що дуже важливо, виявлення людиною своїх справжніх потреб. І поділ, що моє, що не моє. Поділ речей на «я хочу» і «я повинен». На це може піти досить багато часу. І також, що «я хочу» і що «я можу». Тобто виявлення своїх обмежень, своїх можливостей, своїх ресурсів або їхньої відсутності. Після цього етапу можна перейти до роботи з внутрішнім критиком. Дуже часто людина вже приходить до того моменту, коли виявляє, що вона справді цього хоче: все, що вона запланувала, для неї важливе, цінне, це її справжні бажання. Але вимоги до себе залишаються дуже високими. У терапії ми працюємо з внутрішнім критиком, щоб навчитися ставитися до себе більш співчутливо, з розумінням, по-доброму. І це насправді допомагає просунутися набагато більше, ніж вимагати, критикувати себе, соромити, знецінювати. Ще є такий важливий момент, до якого ми часто приходимо в психотерапії. Він трошки вводить в оману людей, бо здається, що якщо я усе опрацюю, я усвідомлю, що мене зупиняє, у чому мої труднощі і як я себе критикую, то настане такий чудовий момент, коли розпочинати нові складні й не дуже приємні справи стане легко й просто. Насправді цього не станеться, бо будь-який початок, будь-яке складне завдання зустрічатиме нас з нашою вразливістю, з нашою недосконалістю, із соромом, зі страхом. І єдиний спосіб подолати це — йти і робити. І переживати ці всі почуття. А психотерапія може бути дуже хорошим допоміжним процесом, який дозволить вистояти в ці складні моменти. Можна в цей час навчитися себе не ображати, бути до себе добрим, підтримувати себе — і все-таки рухатися вперед. Тобто легко, зовсім легко не буде.