5 запитань про внутрішню дитину

Що психотерапія розуміє під внутрішньою дитиною?

Внутрішня дитина — це та частина нашої психіки, яка дуже чутлива. Сфера життя внутрішньої дитини — це емоції, почуття, потреби, наші бажання, наші мрії, наша мотивація. Тобто коли ми відчуваємо радість, коли ми сумуємо, коли ми лютуємо, — лютує наша дитяча частина. Наприклад, у схема-терапії ми говоримо про три різні режими внутрішньої дитини. Це може бути режим щасливої дитини — це та частина нас, яка відчуває себе радісною, отримує задоволення, може бути спонтанною, їй або йому добре. Є режим вразливої дитини — це така наша травмована частина. Зазвичай це та частина, яка сформувалася внаслідок певного досвіду, коли нас не помічали, нас не слухали або не чули, не бачили, нас відкидали або нами були незадоволені. І є режим розлюченої дитини — це коли наші потреби дуже сильно порушуються, наші кордони порушуються. І тоді ми дуже сильно гніваємося і відчуваємо злість, лють, ненависть. І тоді теж можна сказати, що включилася наша дитяча частина, наша розлючена внутрішня дитина.

Як внутрішня дитина впливає на наше життя?

Можна сказати, що наше повсякденне життя безпосередньо пов'язане з тим, як почувається всередині нас ця маленька дитина. Якщо уявити, що вона страждає або почувається такою нещасливою, нещасною — навряд чи ми можемо сказати, що ми в цей час почуватимемося в дорослому режимі щасливими, задоволеними й повноцінними. Приміром, можна уявити сферу стосунків. Якщо наша внутрішня дитина почувається в безпеці, якщо їй достатньо, за відчуттями, прийняття, любові, піклування про неї, то й стосунки ця тоді людина будуватиме з більш гармонійних патернів. Якщо ми відчуваємо, що наша внутрішня дитина сита, долюблена, то ми теж можемо наче вийти до іншого і проявитися з позиції вразливості, бути більш відкритими з іншими людьми. Якщо ми дивимося, наприклад, на іншу сферу — не на стосунки, а на сферу продуктивності, умовно сферу якоїсь діяльності, ми можемо більше себе виражати, ми можемо більше себе пред'являти світові та іншим людям. Відповідно, ми можемо, підтримуючи себе, рухатися до того, що для нас важливо, йти до тих цілей, які для нас важливі.

Чи може в людини не бути внутрішньої дитини?

Її не може не бути, тому що ми всі були дітьми і в нас усіх було дитинство. Може не бути радше контакту з цією внутрішньою дитиною. Тобто людина може її не помічати, ігнорувати, бути супер дорослою, такою схожою на робота тоді. Такі люди можуть створювати таке враження. Зазвичай (може, іноді й не так, але частіше так) такі люди ігнорують свою дитячу частину. Тобто вони думають, що більше немає в них всередині маленької Маші чи маленького Дениса, і вони працюють як дорослі, живуть як дорослі. Але тоді вони ніби відрізають від себе дуже важливу чуттєву, живу, справжню свою частину.

Що допомагає знов познайомитися з цією частиною особистості?

Ми можемо більше пізнавати свою внутрішню дитину, наприклад, помічаючи свої почуття, помічаючи свої фізичні відчуття, помічаючи свої бажання, спостерігаючи за ними. Також у терапії це може бути окремою роботою, окремим напрямком, коли ми можемо візуалізувати нас у дитинстві. Приміром, терапевт іноді може створювати таку ситуацію, запрошувати клієнта у фантазію, припустімо, зайти у свій дім дитинства, де він перебував і ріс. Людина уявляє, як вона заходить, відчиняє двері, йде у свою кімнату, де вона проводила дитячі роки, і начебто дивиться на себе маленьку збоку. Наше завдання — познайомити її з цією внутрішньою дитиною через себе маленького в дитинстві, через себе реального в дитинстві. І ми можемо поставити такі питання клієнту, наприклад: який він має вигляд, куди він дивиться, чи дивиться він на тебе, чи трошки відвернувся, у що він одягнений. Іноді клієнти кажуть, що він одягнений у якийсь одяг, який у них залишається у спогадах, який вони часто носили. Що тебе оточує, що оточує цю внутрішню дитину? І ми обов'язково запитуємо про почуття: як себе почуває маленький Діма? І клієнт намагається роздивитися, придивитися, побачити, як дитина почувається. Він може себе обійняти такого маленького, він може себе втішити. Може сказати йому взагалі вперше те, що ніколи йому ніхто не говорив. І терапевт теж може підтримувати, висловлювати всі почуття, які виникають, бути присутнім. Іноді, якщо ми говоримо про схема-терапію, то терапевт може навіть увійти в цю ситуацію і теж якось допомогти клієнту звернутися до своєї маленької частини, дуже дбайливо. Іноді це не тільки вправи, але, наприклад, терапевт може дати завдання подивитися на свої дитячі фотографії, звернутися до своїх почуттів: що ти відчуваєш, коли ти дивишся на себе, на цю фотографію, а на цю? Наша внутрішня дитина — вона про мрії, вона про спонтанність, вона про задоволення. Це можуть бути творчі активності на кшталт танців, співу, малювання, акторських курсів — там, де наша дитяча частина виходить і гуляє на повну. І з нею там теж можна дуже добре познайомитися.

Навіщо психотерапія працює з внутрішньою дитиною?

У психотерапії ми працюємо з внутрішньою дитиною, можна сказати, для того, щоб бути собі таким добрим другом, бути собі підтримкою, більш дбайливо до себе ставитися, більше піклуватися про себе, коли нам важко і погано. Коли ми в терапії працюємо з внутрішньою дитиною, ми бачимо, як людина починає більше визнавати свої почуття, усвідомлювати їх. Розуміти, з чим пов'язана її радість, як вона її відчуває на рівні тіла, на рівні психіки. Можна сказати, що ми в терапії працюємо з внутрішньою дитиною для того, щоб почуватися щасливими. Бо якщо ми можемо підтримати себе, наприклад, сказати собі... Уявити ситуацію, коли нам дуже погано і гірко, і в цей момент звернутися до своєї дитячої частини й втішити себе, сказати собі: «Я з тобою, ти в безпеці, я поруч, усе буде гаразд, я бачу, що тобі дуже сумно і боляче. Я чую твої почуття. Я бачу, як тобі, але я з тобою, я поруч.» І тоді ми відчуваємо, як ці емоції тривоги, пригніченості, — вони вщухають, їх тоді можна витримати, стерпіти. І тоді людина може бути сама собі підтримкою у важких ситуаціях.